|
1. Поняття і
види договорів.
2. Умови дійсності
договорів.
3. Зміст договору.
4. Окремі види
договорів.
1. Поняття і види договорів.
Договір (contractus) — одне з найпоширеніших
у Римі джерел виникнення зобов’язань. Римські юристи зазначали, що в основі
договору лежить взаємна угода кількох осіб. Договір як підстава виникнення
зобов’язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення,
зміну, припинення прав і обов’язків, тобто на встановлення зобов’язальних
відносин.
Розрізняли одно- і двосторонні
договори, так само як і зобов’язання, що виникали з них. Договори, в яких
одна сторона мала тільки право, а інша — тільки обов’язки, називалися
односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із
сторін мала і права, і обов’язки — двосторонніми. Права і обов’язки
розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за
договором більше прав і менше обов’язків, а друга, навпаки, — менше прав і
більше обов’язків. Існували договори, в яких права і обов’язки розподілялися
між сторонами рівномірно, тобто права і обов’язки однієї сторони відповідали
обов’язкам і правам іншої. Вони називалися синалагматичними (наприклад,
договір купівлі-продажу).
Ризиковані, або алеаторні договори
— це договори, де наперед невідомо, яка із сторін матиме винагороду, а яка
збитки. Кожна сторона несе певний ризик, все залежить від випадку; до цього
виду договорів належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії
або купівля майбутньої речі). Наприклад, особа купує за встановлену плату
врожай фруктового саду наступного року. Врожаю може й не бути, вона ризикує
втратити гроші, які заплатила, тоді вигоду одержить інший. Врожай перевершив
всі сподівання, особа одержала великий прибуток, а її контрагент за проданий
врожай одержав дуже малий еквівалент; він продав збиткове. В цьому прикладі
все залежало від випадку. Кожна сторона однаково ризикувала.
Суворі та вільні контракти.
Суворий контракт (stricti juris negotio) — це контракт, який зобов’язує
боржника до точного й буквального виконання обіцяного. Що не обіцяно — не
підлягає виконанню; зміст такого зобов’язання точний, визначений і завжди
піддається обліку (certa obligatio): наприклад, одна особа зобов’язується
сплатити іншій першого березня сто асів. Переважно суворі зобов’язання мають
односторонній характер.
Вільний контракт (bonnaefidei negotia) — це
контракт, який зобов’язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в
цьому випадку може вимагатися в силу довіри і добросовісності. Вимога може
бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов’язання
невідоме, хоча обіцянка й була висловлена ясно; переважно ці зобов’язання
мають двосторонній характер. У договорах bonnefidei обидві сторони
зобов’язуються виконати все те, що вимагає добросовісність незалежно від
того, чи виражається це ясно, чи ні. Такі договори завжди зобов’язують
сторони до дбайливості передбачливої людини (diligentia, deligentis patris
familias) і до повного відшкодування збитків у випадку неповного, несвоєчасно
здійсненого або нездійсненого зобов’язання.
Розрізняли договори сплатні, коли майнову
вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні,
коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).
Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і каузальні,
формальні і неформальні тощо.
Римські юристи звели всю
сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види
договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і називалися залежно
від способу їх виникнення, їх правова підстава (causa civilis) виникала або в
результаті використання усної мови (verda), або письмової форми (lilterae),
або дії, передачі якої-небудь речі (res), або неформальної угоди; тому
існували контракти вербальні та літеральні, реальні та консенсуальні. Кожна з
цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість
відповідних правовідносин.
Всі ці контракти мали особливу
назву і теорію, а також були забезпечені правом позову. Поступово реалії
життя буквально примусили римських юристів визнати п’яту групу так званих
безіменних контрактів. За своєю юридичною природою вони були ближчими до
групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов’язання сторін виникали з
моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок
фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.
Пакти — неформальні угоди, тобто
саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали
позовного захисту та юридичного значення: тут покладалися лише на совість
контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не
мало наслідком юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел,
торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг вже задовольнитися
замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм.
Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм
позовного захисту.
2. Умови дійсності договорів.
Необхідними умовами договору є:
1) наявність волі, вираження якої
має бути дозволеним;
2) вираження волі має виходити від
особи дієздатної;
3) вираження волі має виходити від
особи, зацікавленої у зміні конкретних прав;
4) договір має бути укладений у
відповідній формі;
5) сторони в договорі повинні мати
правильну уяву про результат, якого вони бажають досягти.
Для дійсності договору вимагається
наявність волі, спрямованої на його укладання; воля повинна бути абсолютно
вільною і свідомою; тому договір, укладений під впливом помилки, примусу або
обману, не міг мати юридичних наслідків. Неправильне уявлення однієї сторони
в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на
певне волевиявлення, називається помилкою — error.
Питання про юридичні наслідки помилки
вирішуються залежно від вини особи, яка неправильно виявила свою волю. За
наявності вини особа вважалася зв’язаною зазначеним зобов’язанням, а за
відсутності юридичних наслідків — помилки не встановлювалося. Помилка
враховувалася тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.
Римські юристи розрізняли: помилку
в праві або незнання закону, помилку щодо фактичних обставин. Помилка в праві
завжди була невиправною, оскільки право повинні знати всі громадяни; фактів
можна було і не знати. Фактична помилка не завжди вважалася виправною: особа
не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку нічим не можна
виправдати. Виправними вважалися тільки ті помилки, які не викликалися
найбільшою недбалістю; помилка також вважалася виправною, коли особа, яка
помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи.
До істотних помилок належали:
1) помилка у самому характері
правочину (error in negotio), в неправильній оцінці договору. Наприклад, одна
особа передає за договором річ на зберігання, а інша вважає, що річ передана
їй в тимчасове користування;
2) помилка в самому предметі
правочину (error in corpore). Наприклад, продавець продає свою ділянку в
Римі, а покупець вважає, що йдеться про іншу ділянку;
3) помилка в якості предмета (error in substantia). Наприклад, купували вино в бочці, а там виявився оцет;
4) помилка в особі контрагента
(error in persona).
Наприклад, особа доручає справу
адвокату Семпронію, приймаючи його за іншого знаменитого адвоката, який має
таке саме прізвище. Якщо тотожність осіб для правочину не мала значення, то й
помилка в особі вважалася неістотною.
Скажімо, особа хоче в книжковій
крамниці купити книгу у продавця Тита, а купує її у продавця Панфіла,
приймаючи його за Тита. Для права абсолютно однаково, з якої причини особа
вступає в юридичні відносини.
Помилка в праві (error juris),
незнання закону прощалися жінкам, неповнолітнім, солдатам, а також жителям
провінцій, де не було юристів. Волевиявлення однієї сторони здійснювалося під
примусом іншої.
Примушування могло бути двох
видів: у вигляді насилля, застосування фізичної сили (vis absoluta) і у
вигляді загрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насилля,
вважається недійсною, оскільки була повна відсутність волі. При погрозі,
тобто при психічному насиллі, воля існує, оскільки є можливість прийняти
угоду, відмовитися від неї або вчинити зі свого боку опір.
Римські юристи висловлювалися так:
“Не бажаю без примусу, я бажаю хоч би з примусом”. У наявності є акт
висловлення волі, тому угода визнавалася дійсною. Цю позицію приймало і
стародавнє jus civile, але за преторським правом особі, яка уклала угоду під
впливом погрози, були надані різні засоби, щоб уникнути шкідливих наслідків.
Такими засобами були:
1) заперечення проти заявленого позову
у зв’язку з тим, що угода укладена під погрозою (exeptio quod metos causa);
2) позов потерпілого про
повернення йому відданого за правочином, укладеним під погрозою, проти особи,
яка загрожувала (actio quod metus causa);
3) відновлення первісного стану (in integrum restitutio). Всіма цими засобами можна було користуватися не тільки
проти того, хто загрожував, а й проти його спадкоємців.
Всі ці засоби застосовувалися за
наявності таких умов:
1) побоювання мало бути одночасним
з виявленням волі;
2) погроза мала бути незаконним
засобом;
3) однаково, чи була погроза
теперішнім чи майбутнім злом;
4) загроза мала бути більш значним
злом порівняно зі збитком; загроза життю, але не майну;
5) погроза наклепом, фальшивим
доносом не мала значення;
6) погроза викликала почуття
небезпеки у людини з сильною волею; слабохарактерному і лякливому право
захисту не надавалося.
Той, хто застосував примус,
засуджувався до відшкодування завданих збитків. У разі відмови добровільно
виконати вирок, він засуджувався до відшкодування заподіяних збитків у
чотирикратному розмірі.
Обманом (dolus або dolus malus) є
обдурювання з наміром однієї особи іншою з метою спонукати її укласти
невигідну угоду. Обман не є особливою вадою волі. Він може виявлятися
по-різному, навіть через мовчання. Вплив обману на угоду аналогічний до
помилки.
Обманутій особі проти наслідків
невигідно укладеної угоди надавалися такі засоби захисту:
1) заперечення проти пред’явленого
позову (exceptio doli);
2) позов до особи, яка обманула,
про понесені збитки (actio doli);
3) відновлення первісного стану (in integrum restitutio).
Ці засоби діяли тільки проти особи, яка обманула (in регsonam), а проти її спадкоємців — лише в тому разі, коли вони збагачувалися в результаті обману спадкодавця. Засоби захисту проти особи, яка обманула, мають більш обмежений характер порівняно із захистом проти примусу; пояснюється це тим, що обман є меншим насиллям над волею, ніж примус.
Для дійсності договору наявності однієї
волі було недостатньо, необхідно було, щоб вона була виявлена належним чином.
Через це вимагалося додержання відповідної форми, яка передбачалася законом
або угодою, невиконання якої призводило до недійсності договору. Тому в
стародавньому римському праві деякі договори набували юридичного характеру
тільки тоді, коли вони укладалися за встановленою законом формою. Такими
формами були: манципація, стипуляція, деякі письмові договори.
Правоздатність і дієздатність суб’єктів
зобов’язальних договорів була тісно пов’язана з питанням майнової і ділової
спроможності окремих осіб. Тому вільне волевиявлення було можливим лише за
наявності право- та дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб. Укладення
договору передбачало складну сукупність юридичних дій, яка починалася з
оголошення стороною, яка бажала вступити в договірні відносини, про свій
намір укласти відповідну угоду. Таке проголошення пропозиції укласти договір
називається офертою. Прийняття пропозиції укласти договір називається
акцептом.
3. Зміст договору.
Зміст
договору має бути визначеним і предметом його не можуть бути дії протизаконні
і неможливі. Уся можлива сукупність договірних зобов’язань визначена відомою
тріадою римського юриста Павла: dare (“дати”, тобто передати право
власності), praestare (“надати”, що означає передати у тимчасове користування
або надати певні послуги), facere (“виконати”, а саме — вчинити певну дію або
утриматися від дії).
У змісті договору розрізняють три
складові:
1) істотний (необхідний) зміст,
який визначає характер угоди, без якого договір не може існувати: наприклад,
у договорі купівліпродажу суттєвий зміст становлять угода про предмет, ціну і
мета;
2) звичайний зміст договору, що не
становить його суті. Але він зазвичай властивий окремим договорам. Якщо певні
умови не обумовлені в договорі, то наявність їх передбачається сама по собі.
Наприклад, за договором оренди орендна плата зазвичай вноситься в кінці
сільськогосподарського року, якщо сторони не погодились на інше;
3) випадковий зміст договору, під
яким розуміють такий його склад, який не тільки не визначає його сутності, а
навіть не припускається; тому випадковий зміст договору завжди повинен бути
застережений сторонами; в цьому разі мають значення випадкові: умова
(conditio), строк (dies), наказ (modus).
Предметом договору можуть бути всі
ті речі, які могли бути предметом дій зобов’язальних відносин взагалі.
Укладаючи договір, особи керуються найрізноманітнішими мотивами. Кожний
договір має свою відповідну мету (causa). Найближча мета, задля якої укладається
договір, називається каузою.
Наприклад, покупець зобов’язується
сплатити продавцю визначену суму, щоб придбати певну річ. Придбання речі і є
найближчою метою, заради якої укладався договір. Вона одночасно є
матеріальною підставою укладення договору. Договори, в яких мету (каузу)
можна легко визначити, називають каузальними. Проте не в усіх договорах кауза
помітна. Існують договори, в яких сторони чомусь приховують мету, заради якої
укладають договір (наприклад, стипуляція). Такі договори ніби абстраговані
від своєї мети і називаються абстрактними.
Умова (conditio) — це невизначена
подія, яка повинна настати в майбутньому, від якої залежатиме юридичний ефект
правочину. Будь-який правочин, укладений з умовою, називається умовним
(negotium conditional). Істотними ознаками умови є: невідомість настання і
самовільність. Необхідно, щоб при укладанні правочину було невідомо, чи
настане, чи ні умовна обставина. Умова буде недійсною, якщо до моменту
укладення правочину умовна обставина відбудеться.
Наприклад, при укладанні правочину
обумовлюється, “якщо корабель прийде в порт”, а корабель вже в цей час стоїть
в порту, тут умова буде недійсною. З тієї ж причини умова буде недійсною,
якщо відомо, що вона ніколи не здійсниться. Наприклад, “чи обіцяєш ти сплатити
мені сто асів, якщо я дістану пальцем небо?”. Умова має бути цілком
довільною; тому умова, яка ставила юридичний ефект правочину в залежність від
такої обставини, яка сама по собі мається на увазі або яка безумовно повинна
настати, вважалася недійсною.
Види умов:
1) умови позитивні та негативні,
поставлені в залежність від наявності або відсутності певних обставин;
2) умови самовільні, випадкові і
змішані, тобто такі, які залежать від рішення умовно-правомочної особи, або
абсолютно не залежать від її рішення, або залежать тільки частково;
3) умови відкладні, або
суспензивні і умови, які скасовують, або резолютивні.
При суспензивних умовах юридичний
ефект правочину відкладається до моменту настання відповідної обставини, при
резолютивних умовах настання такої обставини припиняє існування самого
правочину. Позитивною вважається умова, що настала, коли обставина, яка має
настати, настала; негативною умовою вважається умова, що настала, коли стало
відомо, що настання її неможливе. Іноді умова вважається такою, що настала,
хоча насправді вона і не виконувалася. Подібне відбувається в тому випадку,
коли умовнозобов’язана особа з наміром перешкоджає настанню або ненастанню
невигідної для неї умови.
Строк (dies). Під строком мається
на увазі перебування юридичних наслідків в тій чи іншій залежності від
певного моменту часу. Строк відрізняється від умови достовірністю свого
настання. Умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоча
може бути невідомим. Строк може бути зазначений прямо календарним днем або
віднесений до якої-небудь майбутньої дії.
Отже, чистий строк може бути
визначений або днем, або подією, але тільки достовірною, яка обов’язково
повинна відбутись.
Можливі різні комбінації:
1) dies certus an incertus quando
— обставина повинна настати, але невідомо, коли вона настане (наприклад, день
смерті);
2) dies incertus certus quando —
невідомо, чи яка-небудь обставина настане, але відомо, коли вона настане
(наприклад, день повноліття сина);
3) dies incertus an incertus
quando — взагалі невідомо, чи настане коли-небудь певна обставина, чи не
настане (наприклад, день народження діда).
Строк не допускався в правочинах
при укладенні шлюбу, усиновленні, прийнятті спадщини. Наказ (modus). Під
наказом розуміють покладання якогонебудь обов’язку на відповідну особу, якій
надається безоплатна вигода. Наприклад, хто-небудь дарує іншій особі
відповідну суму грошей, щоб в свою чергу ця особа виконала яке-небудь
зобов’язання на користь третьої особи: передала річ або доставила аліменти
тощо.
Отже, суть наказу полягає в тому,
що на особу, яка збагатилася, покладається певне зобов’язання. Наказ, на
відміну від умови, ніколи не має речового характеру, а утворює тільки
особисту вимогу. Невиконання наказу не робить правочин недійсним, проте
особі, на користь якої зроблено наказ, дається особистий позов про виконання,
а при легатах та даруванні понад те — альтернативний строк на повернення
дару. Наказ має місце в угодах при даруванні і в розпорядженнях на випадок
смерті (mortis causa). Наказ не може спонукати до дій неможливих. Договори,
не обмежені умовами, строками і наказами, є чистими.
4. Окремі види договорів.
Вербальні контракти.
Вербальним контрактом є договір, який
набирає обов’язкової сили з моменту проголошення певної словесної формули
(verbis contrahitur). Таких договорів в римському праві було три: stipulatio,
dolis dictio та operarum jurata promissio. Найважливішим з них була
stipulatio, яка у всій системі римських зобов’язань посідала перше місце і
була записана вже в Законах XII таблиць. Stipulatio — стипуляція за своєю
формою складалася з усного питання і усної відповіді боржника. Спочатку
визначені слова були приписані правом. Наприклад, питання: dabis — даєш?
Відповідь: dabo — дам. Кредитор питає: “Обіцяєш ти дати мені сто?” А боржник
відповідає: “Обіцяю”. Завдяки такій словесній формі контракт вважався
здійсненим, і кредитор одержував право на позов; слова зобов’язували
боржника.
Стипуляція у римському праві:
• мала величезне значення в
римському праві;
• була дуже зручна для кредиторів
завдяки своєму односторонньому характеру;
• передбачала обов’язкове
виконання боржником його обіцянки;
• для лихварів мала великі
переваги перед іншими формами угод, тому що основа зобов’язання була не
виражена і договір був абстрактним.
У формі стипуляції могла бути
здійснена будь-яка згода сторін. Dolis dictio — усна обіцянка дати придане,
яка здійснюється у формі стипуляції. Operarum jurata promissio — обіцянка
раба, який одержав волю, здійснити на користь свого пана дарування чи будь-яке
інше зобов’язання або надати йому послугу.
Літеральні
контракти. Літеральними (письмовими) контрактами називали договори, які
укладалися письмово (litterae — письмо; litterisfit obligatio — зобов’язання,
що виникало внаслідок запису, письма). У Римі вважалось обов’язком
громадянина, який вступив у ділові відносини з іншими особами, вести книгу, в
яку записувалися грошові надходження й видачі. Якщо в книгу вносилася сума,
видана кому-небудь, і ця остання особа шляхом відповідного запису в своїй
прибутково-видатковій книзі визнавала одержання цієї суми, то в силу цього
запису і виникав договір: боржник зобов’язувався записом у книжці. Із втратою
значення прибутково-видаткових книг одержали поширення письмові зобов’язання
іншого роду запозичення з практики грецьких або еллінізованих провінцій:
синграфи (syngrapha) і хірографи (chirographa).
Синграфа — це документ, написаний
від імені третьої особи, який свідчив про її борг; складався в присутності
свідків і підписувався останніми (такий винен такому 1000 сестерцій). Проте
процедура складання синграфи була обтяжливою і формалізованою: вимагалася
присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що не
завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в період абсолютної
монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять
висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків.
Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф, боргова розписка,
що складається від імені першої особи — боржника і підписується ним (Я,
такий, винен такому 1000 сестерцій).
Реальні контракти.
Реальні контракти — це угоди, які виникали з моменту фактичної передачі речі.
До них належать: позика (mutuum); позичка (commadatum); внесок (depositum);
договір застави (pignus). Позика (mutuum) — реальний договір, що виникає
внаслідок передачі однією особою (позикодавецем) речей, що визначені родовими
ознаками, іншій особі (позичальнику) у власність із зобов’язанням повернути
їй речі в тій же кількості і такого самого роду та якості в установлений
строк або до вимоги. Договір позики є одностороннім, тому зобов’язання
виникає тільки для позичальника.
Умови та ознаки позики:
1) передача у власність замінних
речей; найчастіше предметом позики є гроші; якщо той, хто передає, тобто
позикодавець, сам не є власником або з будь-яких причин не здатний до
відчуження, то не може бути і позики;
2) обіцянка позичальника повернути
одержане в тій самій кількості і такої самої якості;
3) предметом позики можуть бути
тільки речі замінні;
4) моментом встановлення договору
вважається момент дійсної передачі предмета позики;
5) строк повернення одержаного
може бути визначений точно або за вимогою;
6) ризик випадкової загибелі речей
перед тим, як вони будуть вжиті, припадає на позичальника, тому що після їх
передачі він стає власником (casum sentit dominus);
7) позичальник не зобов’язаний
сплачувати відсотки. Сплата відсотків має бути застережена особливою угодою і
настає з моменту прострочення або початку процесу (litis contestatio);
8) у випадку неплатежу кредитор
міг пред’явити до боржника позов, який при грошовій позиці називався
condictio certi, при позиці інших речей — condictio triticaria.
Взагалі будь-який позов, який
випливає з договору позики, в науці прийнято називати позовом з позики
(condictio ex mutuo). Цей позов належить до цивільних і суворих позовів.
Договір позики оформлявся шляхом стипуляції або видачею позикової розписки
(хірографа). Така розписка була доказом одержання грошей. Іноді були випадки,
коли розписка вручалася кредитору раніше одержання грошей, і він, одержавши
розписку боржника, відмовлявся передати гроші останньому. Наявність таких
фактів пояснюється тим, що боржник (соціально і економічно слабший)
підкорявся вимозі кредитора (соціально і економічно сильнішому), який
переважно був лихварем. З метою боротьби з подібними явищами постало питання
про надання боржнику якихось правових засобів для запобігання стягненню
неіснуючого боргу.
Такими засобами були:
1) exceptio doli, тобто
заперечення проти заявленого до боржника позову про те, що одержання розписки
здійснено обманним шляхом;
2) заява боржника, який, не
дочекавшись подачі позову, міг у свою чергу вимагати повернути йому розписку,
яку було видано за обіцянки, що позику буде одержано (querela non numeratae
pecuniae).
Однак застосування цих засобів для
боржника було дуже утрудненим, тому що необхідно було довести факт
неодержання грошей. Надалі боржник був поставлений у більш сприятливе
становище, оскільки обов’язок довести передачу грошей боржнику був покладений
на кредитора.
За правом Юстиніана, пред’явлення
боржником позову про повернення розписки (querela non numeratae pecuniae)
було обмежене двома роками. Позичка (commodatum) — це реальний договір, за
яким одна особа (комодант) передає іншій особі (комодатарію) певну річ у
тимчасове безоплатне користування.
Позичка — договір двосторонній,
але нерівний, оскільки обов’язки завжди залишаються за позичальником
(комодатарієм) і лише іноді за позикодавцем (комодантом). Предметом договору
може бути тільки індивідуально визначена річ, обов’язково тілесна — рухома і
нерухома, власна і чужа. До комодатарія переходить тільки просте утримання
речі — детенція (detentio) без права одержання вигод; одержані вигоди
підлягають поверненню комоданту. Комодатарій несе відповідальність за легку
вину і цілість (сulра levis et custodia). Користування річчю обов’язково має
бути безоплатним, відповідно до її призначення, як і належить доброму
господареві. За випадкову загибель речі комодатарій відповідальності не ніс;
після закінчення строку він зобов’язаний був повернути річ у такому стані, в
якому її одержав. Іноді можуть виникнути обов’язки і для комоданта,
наприклад, оплатити надзвичайні та необхідні витрати. Комодант несе
відповідальність тільки за грубу вину.
Наприклад, він дає зіпсовану
бочку, з якої все витікає, дає в позику коня, хворого на інфекційну хворобу.
В обох випадках має місце груба вина. Інтереси комоданта захищаються шляхом
прямого позову з позички (actio commodati directa). Можливий позов і з боку
комодатарія проти комоданта, який називається непрямим позовом (actio
commodati соntraria).
Позов цей може бути поданий у
зазначених вище випадках, тобто за витрати і збитки. Від позички необхідно
відрізняти той випадок, коли річ передається в користування до вимоги
безоплатно і, крім того, без будьякого зобов’язального характеру. Така згода
називається прекаріум (ргесагіum), а той, хто одержав таке користування,
називається прекаристом. Прекарист користується самостійним посесорським
захистом проти третіх осіб і зобов’язаний повернути річ без претензій до
того, хто дав річ (precario dans).
Поклажа (depositum), тобто
передача на збереження — це реальний договір, за яким одна особа
(поклажодавець, депонент) віддає іншій (поклажоємцю, депозитарію) на
безоплатне зберігання якунебудь рухому річ з правом повернення за першою
вимогою. Предметом договору може бути лише рухома індивідуально визначена річ
— своя або чужа. Збереження речі має обов’язково бути безоплатним, інакше
згода не буде поклажею. Річ передається на просте держання поклажоємцю
(detentio), який зобов’язаний зберігати річ без права користування і за
першою вимогою поклажодавця повернути її в тому стані, в якому одержав, з
усіма прибутками й вигодами. Поклажоємець зобов’язаний зберігати чужу річ
так, як він зберігає власні речі, і несе відповідальність тільки за грубу
вину; в разі прострочення (mora) він несе відповідальність. Відмова
поклажоємця видати річ поклажодавцеві з мотивів права затримання (jus
retentianis) або зарахування (compensatio) не має місця.
Договір поклажі є двостороннім,
нерівним, тому обов’язки депонента до депозитарія зводяться до оплати всіх
обґрунтованих витрат і відповідальності за легку вину та шкоду, заподіяну
дефектами самої речі. Депонент проти депозитарія має прямий позов (actio depositi
directa). Предметом позову може бути або вимога про повернення речі, або
вимога виплати за річ. Задоволення такого позову для депозитарія мало
наслідком безчестя (infamia) і відповідальність, тобто сплату подвійної
вартості речі (in duplum). В свою чергу депозитарій міг подати позов до
депонента (actio contraria) за витрати, яких він зазнав, а також за заподіяну
з вини депонента шкоду.
Спеціальними видами зберігання
були:
1) поклажа під час нещасного випадку
(depositum miserabile). Річ передають на зберігання під час нещасного випадку
(пожежі, повені). При неповерненні речі поклажоємець сплачує її подвійну
вартість і піддається громадському безчестю (infamia);
2) секвестр (sequestratio) —
передача речі особами, між якими виник спір, на збереження третій особі з
умовою віддати річ тому, хто виграє спір;
3) передача на збереження родових
речей (найчастіше грошей) з умовою повернення їх у тій самій якості та
кількості.
Договір цей подібний до договору позики,
але відрізняється приводом і наміром сторін. При позиці надається допомога
грішми, а при збереженні ми спостерігаємо бажання власника речей зберегти
останні та передати їх у надійні руки. Сторони можуть погодитися, що
поклажоємець одержує речі у власність і бере на себе відповідальність за
випадкову їх загибель. Таке зберігання називається неправильним (depositum
irregulare).
Договір застави (contractus pigne
raticius) — реальний договір, за яким одна особа (заставодавець) передає
іншій (заставоутримувачу) річ для забезпечення боргу, але з умовою, що
заставоутримувач поверне ту саму річ у момент сплати боргу або припинення
застави. Якщо від продажу речі вторговано суму, яка перевищує борг, то
надлишок заставоутримувач зобов’язаний повернути боржникові.
Договір застави є двостороннім,
але нерівним. Предметом договору може бути будь-яка річ — своя або чужа.
Заставоутримувач зобов’язаний зберігати річ, але не відповідає за її
випадкову загибель. Заставоутримувачу забороняється користуватись річчю, за
винятком особливої угоди, яка називається антихрезисом (pactum
antichreticum). При припиненні застави заставоутримувач (віритель)
зобов’язаний повернути заставодавцю річ негайно після сплати останнім боргу
або повернути йому надлишок над боргом від вторгованої від речі суми
(hyperocha).
Обов’язки заставодавця перед
заставоутримувачем у окремих випадках були такими:
1) оплатити всі обґрунтовані
витрати;
2) при заставі чужої речі
встановити інше заставне право;
3) відповідати за вчинену шкоду у
разі евікції речі;
4) відповідати за дефекти речі і
за її очищення.
У договорі застави заінтересовані
обидві сторони: одна має кредит, інша — упевненість, гарантію виконання, тому
обидві сторони відповідають за будь-яку вину (culpa levis). Правовідносини,
які виникають між заставоутримувачем і заставодавцем, охороняються шляхом
позовів: actio pigneraticia in personam directa (позов заставодавця до
заставоутримувача) і contraria (позов заставоутримувача до заставодавця).
Консенсуальні
контракти. Купівля-продаж (emptio-venditio) — консенсуальний договір, за
яким одна особа — продавець (venditor) зобов’язується надати певну річ іншій
особі — покупцеві (emptor), а останній зобов’язується сплатити продавцю за
продану річ обумовлену суму грошей. Купівля-продаж — договір двосторонній:
обидві сторони відповідають не тільки за явно обіцяне, а й за все те, чого
вимагає добропорядність.
Договір стає дійсним з того
моменту, коли сторони погодилися стосовно предмета і ціни; завдаток або
здійснення договору в письмовій формі є лише доказом того, що договір
укладено. Об’єктом купівлі-продажу можуть бути будь-які речі, що не виключені
з комерційного обігу: res corporales et incorporales, індивідуально визначені
або ті, які визначаються родовими ознаками, сукупність речей і навіть все
майно, власне і чуже, крім украдених речей, речей, що існуватимуть у
майбутньому.
Угода про майбутні речі може
укладатися у двох формах:
1) купівля-продаж на ризик.
Наприклад, продається майбутній урожай, якщо врожаю не буде, правочин
залишається дійсним. Фактично продається і купується надія на врожай, все
залежить від простого випадку;
2) купівля майбутніх речей за
ціною за одиницю виміру.
Наприклад, особа купує врожай
фруктового саду з умовою платити за одиницю виміру. Правочин буде умовним.
Якщо врожай буде, вона зобов’язана сплатити обумовлену ціну, якщо врожаю не
буде, то угода вважатиметься недійсною. Ціна речі обов’язково має бути
вираженою в грошовій сумі, причому ціна повинна бути визначеною і справжньою,
але не вимагається, щоб вона була дійсною (тобто може бути або дешевшою, або
дорожчою за існуючу).
Якщо продаж здійснено менш як за
півціни, то продавець відповідно до рескрипту імператора Діоклетіана міг
вимагати оплати дійсної вартості речі, а в разі відмови покупця — відмовитися
від договору. Такий випадок називається loesio enormis. Продавець
зобов’язаний був передати річ покупцеві і відповідав за дефекти речі та її
кінцеву якість. Тілесна річ передається шляхом простої традиції (traditio).
Передача речі встановлює лише володіння, а не власність, але це не означає,
що власність не встановлюється; мета передачі — встановити власність. Якщо
при укладанні правочину буде зроблено застереження, що власність не
встановлюється, то не існуватиме й договору купівлі-продажу.
При купівлі-продажу з моменту
угоди до моменту передачі ризик випадкової загибелі речей з індивідуальними
ознаками несе покупець, а з родовими — продавець. З моменту угоди до моменту
передачі продавець зобов’язаний зберігати продану річ, як це повинен робити
добрий господар щодо своєї речі. Продавець несе відповідальність перед
покупцем за дефекти проданої речі, які значно зменшують її ціну і придатність
до вжитку. При цьому не має значення — змовчав продавець про дефекти чи
гарантував їх відсутність. Продавець звільняється від відповідальності лише в
тому разі, якщо доведе, що про дефекти покупцю було відомо, або що він був
попереджений, або не міг їх не помітити.
Покупцю, який виявив дефекти в
купленій речі, надавалося право:
1) вимагати зменшення купівельної
ціни шляхом позову, який називався actio quanti minores — позов про зменшення
вартості;
2) повернути річ і вимагати
повернення сплачених грошей також шляхом позову — actio redhibitoria. Перший
позов можна було подати протягом року, другий — протягом шести місяців. За
позовом про повернення сплачених грошей і речі продавець повертає сплачені
гроші із звичайними процентами і витратами покупця, а покупець зобов’язаний
повернути річ повністю, з усіма наслідками і відповідає за шкоду, якщо вона
сталась з його вини. За випадок відповідає продавець. Продавець відповідає
перед покупцем і за правові дефекти речі, це є відповідальністю за евікцію
(evictio).
Наприклад, третя особа пред’являє
до покупця позов про вилучення речі, заперечуючи повноваження продавця на
укладення правочину. В такому випадку покупець зобов’язаний повідомити
продавця про наступний спір, а продавець зобов’язаний виступити в процесі на
захист покупця. Якщо річ буде вилучена з володіння покупця, продавець
зобов’язаний відшкодувати всі збитки до моменту винесення вироку, але не
більше подвійної вартості речі.
Продавець не відповідає за евікцію
якщо:
1) є угода з покупцем;
2) покупець знав про дефекти і не
обумовив відповідальності продавця;
3) гравець продає річ, щоб вторговані
гроші перевести на гру, а покупцю ця обставина була відома.
Покупець зобов’язаний сплатити
обумовлену ціну одночасно з передачею речі, якщо не було іншої домовленості.
З настанням строку платежу або передачі речі він платить проценти і відшкодовує
продавцю необхідні й корисні витрати за час з моменту угоди про передачу.
Особливими видами продажу є:
1) продаж на пробу. Правочин в
цьому випадку умовний;
2) продаж за зразком, тобто
продається певна кількість речей відповідно до зразка. В цьому випадку
правочин не є умовним;
3) продаж вимог. Будь-яка вимога,
яка підлягає уступці (cessio), може бути продана. Продавець відповідає за
правильність вимоги, але не за її реалізацію.
Продавець має право на позов проти
покупця (actio venditi), в якому він вимагає сплатити обумовлену ціну.
Покупець має право на позов проти продавця (actio empti). Шляхом цього позову
він вимагає від продавця річ.
Найм (locatio-conductio) —
консенсуальний договір, за яким одна особа (наймодавець) за певну плату з
боку іншої (наймача) зобов’язується надати останній право користуватися річчю
або працею особи. Найм — договір двосторонній, рівний.
Джерела римського права вказують
на велику схожість договору найму з договором купівлі-продажу. Ось чому до
нього аналогічно застосовуються правила купівлі-продажу. Предметом найму може
бути річ або праця вільної людини. Праця раба віддавалася в Римі у найм як
річ.
Розрізняли три види найму:
1) найм речей (locatio-conductio
rei);
2) особливий найм — найм робочої
сили вільної людини (locatioconductio operarum);
3) підряд-замовлення (locatio-conductio opens).
Найм вважався укладеним, якщо
сторони домовилися про предмет і плату за найм. Наймом речей є договір про
оплачене надання речі в користування. Найм плодоносний називався орендою
(оренда з половини, здольщина, colonus partiarius існувала в тих випадках,
коли орендар сплачував як орендну плату частину врожаю) .
Об’єктом найму могли бути всі
речі, які не були вилучені з обігу (res in commercio), причому тільки
неспоживні: рухомі і нерухомі, тілесні і безтілесні (наприклад, узуфрукт),
власні і чужі. В останньому випадку мав місце піднайм (sublocatio), для якого
не вимагалася згода господаря. Плата у разі найму обов’язково мала виражатися
в грошовій сумі, бути визначеною і справжньою, але не вимагалося, щоб вона
була дійсною (тобто дорожчою або дешевшою). Якого-небудь визначеного строку
дії найму в римському праві встановлено не було.
Найм — договір двосторонній,
рівний, обидві сторони відповідають одна перед іншою за будь-яку вину. Ризик
випадкової загибелі об’єкта найму покладався на наймодавця (locatoris est
periculum).
Договір найму права та обов’язки
покладає на обидві сторони. Наймодавець зобов’язаний:
1) першим передати річ у
користування наймачу на весь строк найму (detentio); річ повинна бути
передана в такому вигляді, щоб користування нею було можливим відповідно до
договору;
2) відповідати перед наймачем за
дефекти речі, якщо він їх приховав або запевнив про їх відсутність. При цьому
наймач мав право вимагати зменшення плати за найм або повного розірвання
договору й відшкодування збитків;
3) здійснювати ремонт речі і
сплатити всі збори і повинності, якими річ оподатковується; 4) повернути
наймачу всі необхідні і корисні витрати в розмірі одержаної вигоди.
Наймач зобов’язаний:
1) платити плату за найм у
визначені строки (якщо відсутня угода — після закінчення найму);
2) після закінчення строку найму
повернути річ господарю в цілості, наскільки це можливо при обумовленому
користуванні.
Для забезпечення виконання договору
при оренді міських і сільських ділянок, а також будинків на користь
наймодавця відповідно до закону встановлювалося закладне право на все внесене
та ввезене майно наймача (invecta et illata). При оренді сільських ділянок
наймач мав право на зменшення або зняття орендної плати, якщо внаслідок
надзвичайних обставин (паводку, граду тощо) він не одержував очікуваного
врожаю.
Договір найму припинявся:
1) після закінчення строку найму;
2) після заяви однієї зі сторін,
якщо строк найму не був визначеним;
3) якщо наймач при строковому
наймі протягом двох років не вносив орендної плати;
4) якщо був необхідний ремонт
речі, що не дозволяв нею користуватися;
5) якщо внаслідок непередбачуваних
обставин господареві була потрібна віддана в найм річ;
6) якщо наймач в обумовлений строк
не повернув речі після повторного нагадування;
7) якщо дефекти речі не дають
можливості далі нею користуватися;
8) якщо наймодавець продавав річ
іншій особі і остання не бажала продовжувати договір.
В цьому випадку наймач мав право
вимагати відшкодування збитків і втрачених прибутків.
З договору найму виникають позови:
actio locati — для наймодавця, за яким він може вимагати сплати грошей,
повернення речі і відшкодування збитків, та actio conduct — для наймача про
надання речі та утримання її в належному вигляді. Особистий найм, або найм
послуг — це консенсуальний договір, за яким одна особа (locator) віддає в
розпорядження іншої (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну
винагороду. Той, хто наймався, зобов’язаний був протягом строку договору
надавати свою робочу силу (за винятком випадкових обставин, які цьому могли
перешкодити) і відповідав за будь-яку вину.
Наймач зобов’язаний був платити
найманому працівникові обумовлену плату, навіть якщо і не користувався
робочою силою, за винятком того, коли працівник заробив рівну суму за найм в
іншому місці. Наймач звільнявся від сплати плати за найм і в тому випадку,
коли найманий працівник не виконав роботи навіть через незалежні від нього
обставини (випадок — casus), і відповідав за будь-яку вину.
Смерть наймача не припиняла
договору. Інтереси наймача захищалися позовом actio conducti, найманого —
actio locati. Підряд-замовлення — консенсуальний договір, за яким одна особа
— підрядник (conductor opens) брав на себе зобов’язання виконати для іншої
(locator opens) певну роботу за певну грошову винагороду. Якщо при
locatio-conductio operarum елемент праці полягає в зобов’язанні виконати
роботу для створення якої-небудь речі, робітник дає свою працю в
розпорядження наймача, працює за вказівками останнього, то при locutio
conductio opens підрядник самостійно розробляє план для досягнення мети, яку
йому вказує контрагент: побудувати будинок, транспортувати товари сушею чи
морем тощо.
Отже, об’єктом договору є не
робота, не особиста праця як така, а результат, якого потрібно досягти.
Припускалося, що матеріал повинен давати підряднику замовник. Якщо ж
підрядник використовував свій матеріал, то за правом Юстиніана мала місце
купівля, якщо частину матеріалу давав замовник, то угода була наймом.
Підрядник зобов’язувався виконати
роботу згідно з договором і здати її у встановлений строк; він ніс
відповідальність за недоліки в роботі і після її здачі. Підрядник міг
передати виконання роботи іншим особам, але відповідальність з нього не знімалася;
за випадок він відповідальності не ніс, але не мав права вимагати повної
винагороди, а лише відповідно до виконаної роботи. Тож ризик випадкової
загибелі чи псування роботи до її здачі ніс підрядник, а після здачі —
замовник.
Замовник повинен був виплатити
підрядникові обумовлену винагороду після здачі всієї роботи, якщо за
договором не було іншої домовленості. Позов підрядника до замовника називався
actio locati, а замовника до підрядника — actio conducti. Сторони відповідали
одна перед одною за будь-яку вину. Нещасний випадок при перевезенні вантажу
водним шляхом регулювався за lex Rhodia de iactu, запозиченим з родоського
морського права, згідно з яким при небезпеці загибелі судна частину вантажу
можна було викинути за борт, а збитки розподілялися між тими особами, в
інтересах яких було бажаним зберегти судно.
Товариство (societas) — це
консенсуальний договір, за яким двоє або кілька осіб (socii) погоджувалися
спільно брати участь, щоб досягти спільної дозволеної мети спільними
засобами. Договір вважався здійсненим, якщо сторони погоджувалися щодо мети
та засобів; угода могла бути навіть усною.
Мета товариства мала бути
дозволеною і могла бути будь-якою; вона могла мати економічне значення і не
мати його. Необхідно, щоб мета товариства була справді спільною для всіх
членів товариства. Тому не вважалося товариством таке угруповання, за якого
вигоду мали лише кілька членів, а решта несла збитки. Прибутки і збитки, якщо
не було іншої домовленості, між членами товариства розподілялись абсолютно
порівну. Кожний учасник повинен був зробити певний внесок; внеском
визнавалося все те, що було вкладене кожним членом товариства до спільної
справи: гроші, майно чи послуги. Внески окремих учасників могли бути різного
роду і вартості. Припускається, що внески всіх учасників однакові, якщо
договором не визначено інше. Існування товариства могло бути встановленим на
певний строк або безстроковим.
Товариство не було юридичною
особою, тому воно не могло пред’являти вимог і позовів від свого імені;
існували лише борги і вимоги окремих співучасників. Кожний учасник при
здійсненні правочинів з третіми особами в справах товариства виступав як
представник кожного члена товариства на підставі даних йому повноважень.
Обов’язки учасників один перед
одним зводилися:
1) до внесення внесків або до
надання своєї робочої сили в розпорядження інших учасників (послуги);
2) до участі в усіх операціях
товариства;
3) до того, що всі члени
товариства користувалися однаковими правами і мали однакові обов’язки;
4) до того, що кожний з учасників
міг вимагати повернення йому корисних і необхідних витрат;
5) до того, що добросовісність
(bona fides) становила особливий принцип договору товариства; учасників
кожний обирав довільно, тому той, хто вступив у товариство з особою недбайливою,
не мав права обвинувачувати будь-кого, коли від цієї недбайливості була шкода
для спільної справи. Виходячи з цього всі учасники несли відповідальність
один перед одним за конкретну вину і повинні були виявляти піклування про
спільну справу, подібно до того, як вони виявляють його у своїх власних
справах (culpa in concrete, diligentia quam in suis rebus). Отже, учасник
(socius), недбайливий у своїх власних справах, не ніс відповідальності за
власну недбайливість, але за таку саму недбайливість перед сторонніми він ніс
відповідальність, як за будь-яку вину;
6) для здійснення своїх прав
кожному учасникові проти іншого належало право позову (actio pro socio).
За обсягом майнових внесків
розрізняли такі види товариств:
1) повне товариство (societas
omnium bonorum). Повна спільність всього майна теперішнього й майбутнього.
Наприклад, майно одержане за заповітом або подароване сторонніми особами;
2) societas lucri cessans.
Об’єктом такого товариства є все те, що придбане діяльністю його учасників з
моменту угоди, але не шляхом дарування, відпису, спадкування;
3) societas unius negotionis,
тобто товариство, що утворювалося для певного виду економічної діяльності,
наприклад, для спільної торгівлі. Все інше майно залишалося в особистій
власності кожного співучасника;
4) societas unius rei, тобто
товариство для вирішення будь-якої певної справи, наприклад, поїхати
куди-небудь закупити певний товар (хліб, рибу), привезти назад, розпродати,
розподілити прибуток і збитки.
Товариство припинялось:
1) за загальним рішенням учасників
або односторонньою відмовою;
2) у випадку втрати членом
товариства всього свого майна; конкурсу і конфіскації майна;
3) у випадку досягнення мети;
4) у випадку смерті одного з
учасників.
Після припинення товариства
відбувався поділ товариського майна. Спір між учасниками товариства про поділ
майна розв’язувався позовом actio communi dividundo, тобто позовом про поділ
спільного майна, як і при поділі спільної власності.
Доручення (mandatum) — це
консенсуальний договір, за яким одна особа — довіритель (mandans, mandator)
доручає іншій особі — довіреному (procurator, mandatarius) виконання справи
або кількох справ без винагороди. Договір вважався укладеним з моменту
домовленості, навіть мовчазної. Предметом доручення могли бути різні справи:
управління майном, ведення торгівлі, складання різного роду правочинів,
представництво на суді тощо.
Договір доручення укладається в
інтересах довірителя, а не повіреного. Договір доручення — двосторонній
договір, але нерівний, тому довіритель є головним уповноваженим у всіх
випадках і має право проти повіреного як головного боржника на прямий позов
(actio mandati directa) про виконання доручення або відшкодування завданих
невиконанням збитків. Повірений проти довірителя умовно і не завжди мав право
позову (actio mandati contruria) про відшкодування витрат, зроблених при
виконанні доручення, чи інших збитків. Обидві сторони несли одна перед одною
відповідальність за будьяку вину. За шкоду, якої зазнав повірений внаслідок
випадку (наприклад, пограбування, корабельна аварія), довіритель не
відповідав. Повірений зобов’язаний був виконати дане йому доручення,
керуючись інструкціями та інтересами довірителя; виконання доручення можна
було передовірити іншій особі, але повірений мав відповідати перед
довірителем за вибір особи, подати довірителеві звіт про виконане доручення і
передати все одержане. Довіритель зобов’язаний був виплатити повіреному всі
зроблені ним витрати, звільнити його від прийнятих на себе зобов’язань із
виконання доручення, а після закінчення справи заплатити гонорар. Жінки,
духовні особи, солдати, infames (зганьблені) були обмежені в праві вести чужі
справи, хоч і були правоздатні.
Договір доручення припинявся:
1) у випадку смерті однієї з
сторін, за винятком mandatum post mortem (посмертного доручення), тобто того
випадку, коли доручення спрямоване на дію, яка повинна була здійснитися
тільки після смерті;
2) з виконанням доручення;
3) із закінченням терміну
повноваження, якщо було встановлено термін;
4) із скасуванням доручення і
відмовою повіреного.
Безіменні
контракти. Виникнення безіменних контрактів (contractus innominati)
пов’язане майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в
здійсненні якої-небудь дії.
Різноманітність безіменних
контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних груп.
1. Я передаю тобі право власності
на річ з метою, аби ти мені передав право власності на іншу річ — do, ut des.
2. Я передаю тобі право власності
на річ з метою, аби ти виконав певну дію на мою користь, надав мені певну
послугу тощо — do, ut facias.
3. Я здійснюю на твою користь
певну дію з метою, аби ти мені передав право власності на певну річ — fasia,
ut des.
4. Я здійснюю на твою користь певну
дію з метою, аби ти здійснив на мою користь також певну дію — facio, ut
facias.
З часом ці групи договорів
сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських
контрактів. Серед різноманітних випадків безіменних контрактів найчастіше
застосовувалися: міна (permutatio) та оцінний договір (contractus
aestimutorius).
Міна (permutatio) — це реальний
договір, за яким одна особа передає іншій яку-небудь річ з тим, щоб також
одержати від неї якунебудь річ (do, ut des). Міна відрізняється від
купівлі-продажу тим, що предметом може бути тільки власна річ, при передачі
речі переходить і право власності. Зобов’язання виникає з моменту фактичної
передачі речі одним з контрагентів. Дається річ за річ, а не гроші за річ.
Договір реальний, безіменний, в
іншому до міни застосовуються правила купівлі-продажу. Під оцінним договором
римляни розуміли реальний безіменний договір (contractus aestimatorius), за
яким одна особа (віритель) передавала іншій особі (боржнику) певну річ для
продажу за визначену ціну з тим, щоб останній повернув або річ або
заздалегідь обумовлену її вартість. Такий посередник був сам заінтересований
в продажу речі у зв’язку з тим, що лишок одержаної від продажу суми надходив
на його користь. Замість одержання лишку йому видавалася певна винагорода.
Людина, яка одержала для продажу річ, не ставала її власником, ним ставав
той, хто її купив. Той, хто одержав річ для продажу, міг залишити її собі,
заплативши встановлену ціну або її встановлену вартість вірителю. Посередник
ніс перед вірителем відповідальність не тільки за будь-яку вину, а і за
випадок. Вірителю для захисту його інтересів надавалося право на позов —
actio de aestimanto.
Пакти. Пакт (pactum) —
неформальна угода, яка не підпадала під жоден з типів контрактів, була позбавлена
позовної сили.
Розрізняли три категорії пактів.
1. Pacta adiecta — додаткові
угоди. Під цими угодами розуміли угоди, які приєднувалися до якого-небудь
головного договору. Розрізняли pacta adiecta, що укладалися разом з головним
договором (in continentі), і додаткові угоди, укладені пізніше, через певний
проміжок часу (ex intervallo). Римляни не визнавали ніяких додаткових угод
після укладання договору, за винятком тих, метою яких було полегшення
становища боржника. Наприклад, угода про прощення або відстрочку боргу.
2. Pacta praetoria. Під
преторськими пактами розуміли ті пакти, які претор у своєму едикті наділяв
самостійним позовом.
До таких пактів належали:
1) обіцянка сплатити свій або
чужий уже існуючий борг (constitutum debiti proprii або alieni);
2) receptum (прийняття), причому
розрізняли три випадки:
а) обіцянка банкіра сплатити
чий-небудь борг (receptum агgentarii);
б) прийняття власниками кораблів,
готелів, заїжджих дворів речей пасажирів і постояльців на зберігання з
підвищеною відповідальністю (receptum nautorum, cauporum, stabulariorum). Від
відповідальності звільнялися вони тільки за наявності так званої непереборної
сили (vis maior);
в) той, хто брав на себе обов’язки
третейського судді, повинен був їх виконувати; причому в разі невиконання
його примушували до того заходами адміністративної влади (receptum arbitrii).
3. Pacta legitima. Під цими
пактами розуміли угоди, які дістали позовний захист у законодавстві пізньої
імперії.
До таких пактів належали:
1) обіцянка дати придане (pactum
dotis). Така неформальна угода давала право чоловікові вимагати обіцяного
приданого;
2) дарувальна обіцянка (pactum
donationis), яка могла бути здійснена найрізноманітнішими способами.
Дарування є договором про безоплатне надання однією особою іншій певного
майна.
Дарування — акт добровільної,
невимушеної щедрості дарувальника. Дарування передбачає згоду обдаровуваного.
Ознаки дарування:
1) намір обдарувати (animus
donandi), причому намір обдарувати мав бути результатом вільного виявлення
волі й актом щедрості;
2) надання майнової користі має
відбуватись без винагороди;
3) зменшення майна дарувальника і
збільшення майна обдаровуваного;
4) прийняття дару.
Дарування може бути здійснено:
1) безпосередньо передачею
яких-небудь речей або встановленням речових прав, тобто dando;
2) відпущенням боргу або відмовою
від якого-небудь речового права, тобто liberando;
3) обіцянкою у майбутньому
передати яку-небудь річ або встановити речове право, тобто promittendo. Дарування
між подружжям вважалося недійсним, проте якщо обдаровуваний пережив
дарувальника, дарування залишалося в силі. Якщо дарування здійснювалося з
дотриманням усіх формальностей, дар не підлягав поверненню, за винятком
випадків невдячності, образи, створення небезпеки для життя дарувальника,
заподіяння йому тяжких майнових збитків тощо.
|
