Київський професійно-педагогічний коледж імені Антона Макаренка
	Основи римського приватного права Електронний підручник
Головна Теоретичні відомості Семінари Самостійна робота Додатки Глосарій Список використаних джерел Укладач	Тема 6. Загальне вчення про зобов’язання та загальні положення про договори.
	1. Поняття і зміст зобов’язання. 2. Види зобов’язань. 3. Припинення зобов’язання. 4. Наслідки невиконання зобов’язання. 1. Поняття і зміст зобов’язання. У цивільному обігу його учасники (фізичні і юридичні особи) обмінюються матеріальними цінностями, грошима; відшкодовують заподіяну майнову та моральну шкоду; переуступають один одному права. Багатогранність цих відносин, які виникають у подібних випадках, позначається одним терміном — зобов’язання (obligatio). Зобов’язальне право, як і речове, є майновим правом. Але ці інститути відрізняються один від одного. Якщо право власності закріплює належність майна певній особі, то зобов’язання використовується у разі переходу майна від однієї особи до другої. Головна галузь зобов’язань — це сфера обігу. Основна різниця між речовими і зобов’язальними правами полягає в тому, що характерною ознакою речового права є безпосередній зв’язок особи з річчю, зобов’язальне ж право ніколи не підпорядковує безпосередньо певну річ певній особі, а завжди встановлює відношення між особами. Джерела римського права визначали зобов’язання таким чином: “Зобов’язання — це правові ланцюги, якими ми примушуємося щось виконувати за законами нашої держави”. У зобов’язанні беруть участь, як правило, дві особи: кредитор і боржник. Кредитор (creditor) — це особа, яка має право вимагати здійснення обумовлених дій або утримання від їх здійснення. Боржник (debitor) — це особа, яка зобов’язана здійснювати обумовлену в зобов’язанні дію або утриматися від її здійснення. Отже, під зобов’язанням розуміли необхідність виконання якихось конкретних дій, а не чогось бажаного. Тому зобов’язання адресовані певній особі, а не спрямовані на якийсь предмет і передбачають деякі дії щодо цієї особи. Об’єктом зобов’язального правовідношення є дія. Зобов’язальне право завжди встановлює відносини між двома особами, підкоряючи волю боржника волі кредитора; створюється відповідний юридичний зв’язок між кредитором і боржником. Зобов’язання у вказаному відношенні обмежує природну волю боржника. Становище кредитора і боржника в зобов’язанні взаємопротилежні. Воля і влада кредитора у зазначеному відношенні розширюються, а воля і влада боржника після виникнення зобов’язання, навпаки, звужуються. Відносини, що виникали при зобов’язанні, начебто зв’язували осіб, які брали в ньому участь. Юридична природа цього зв’язку в Римі повсякчасно змінювалася. За Законами XII таблиць кредитор зв’язував неспроможного боржника мотузкою або путами відповідної ваги (до 45 фунтів). Кредитор міг продати боржника, а якщо було декілька кредиторів, розділити його на частини. Законом Петелія (326 р. до н. е.) це правило було скасовано і особисту екзекуцію замінено майновою. Особа боржника залишалася вільною, за нього відповідало тільки його майно. Як підкреслював римський юрист Павло, зміст зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв’язати іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав (dare), зробив (facere), щоб надав (praestare). Тріада дати, зробити або надати визначає зміст зобов’язання. Обов’язок боржника “дати” означає передачу кредитору якоїсь речі у власність або у володіння, або встановлення в інтересах кредитора на річ боржника якого-небудь права. Ця зобов’язальна дія тісно пов’язана з перенесенням речових прав з одного суб’єкта на інший. Обов’язок “зробити” змушував боржника щось зробити для кредитора (виконати роботу, доручення) або, навпаки, не робити того, чого він міг би зробити, якщо б не існувало зобов’язання. Тобто одна особа мала здійснити на користь іншої дію, яка мала реальний фізичний зміст. Обов’язок “надати” поклав на боржника зобов’язання чогось зазнати, перетерпіти (відшкодувати збитки). Тобто боржник зобов’язувався виробити річ і передати її кредитору або відшкодувати, виплатити, повернути те, що було боржником необґрунтовано пошкоджено або отримано. Змістом зобов’язання є дія, до якої зобов’язаний боржник. Дія боржника повинна бути можливою і дозволеною, становити майновий інтерес для кредитора. Вона має бути більш-менш точно визначеною, може бути альтернативно надана на вибір кредитора або боржника. Дія зобов’язання може бути як позитивною, так і негативною, тобто утримання від дії. Зобов’язання — це та юридична форма, за допомогою якої люди задовольняють свої найрізноманітніші вимоги, регулюючи свої потреби. Отже, зобов’язання — це правові відносини, на підставі яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) щось дала, зробила або надала. Зобов’язальні права в разі їх порушення користуються самостійним захистом (особистий позов), який відрізняється від захисту речових прав. Особистий позов (actio in personam) має місце тоді, коли пред’являються позовні вимоги про те, що певна особа повинна щось дати, зробити або надати. Речовим позовом ми вимагаємо свою річ від будь-якої особи, в якої вона може перебувати. За римським цивільним правом (jus civile) зобов’язання були суто особистими взаємовідносинами між кредитором та боржником; кредитор не міг поступитися своєю вимогою іншій особі. Проте траплялося, що кредитор бажав передати право вимоги будь-якій третій особі. В таких випадках почали застосовувати так звану новацію (novatio), тобто за загальної згоди кредитора, боржника та третьої особи, якій кредитор бажав передати свою вимогу, ця третя особа укладала з боржником угоду, зміст якої був аналогічний угоді боржника з кредитором. Новація була незручна, оскільки боржник не завжди погоджувався. З розвитком майнового обігу необхіднішою стала потреба в безпосередній передачі зобов’язань — цесії (cessio). Цього вимагали інтереси і боржника, і кредитора. Римські юристи знайшли законний спосіб передачі зобов’язань за допомогою формулярного процесу. За цим способом на судовому процесі кредитор замість себе доручав ведення справи своєму представнику. Останній заявляв позов до боржника від імені кредитора за свій рахунок на підставі укладеної угоди, такий представник називався procurator. Вказаний спосіб часто призводив до великих зловживань, оскільки кредитор міг завжди позбавити свого представника повноважень, його право на вимогу закріплювалось лише в момент litis contestatio. Пізніше виробилося правило, що доручення на ведення процесу не підлягало скасуванню за умови сповіщення боржника про те, що прокуратор діє як у своїй особистій справі. Класичні юристи вважали, що на прокуратора переходить не саме право вимоги, а тільки право стягнення. Прокуратор не був зобов’язаний повертати кредитору одержане від боржника, оскільки він одержував право на позов (actio utilis), аналогічний до позову кредитора. Так виник новий позов, коли видавати доручення не вимагалося. Цесія — це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Особа, яка поступалася своїм правом, називалася цедентом, особа ж, яка набувала права позову, — цесіонарієм. Пізніше в класичному римському праві боржника почали сповіщати про вчинену цесію, оскільки боржник, що одержав повідомлення, не повинен був сплачувати борг цеденту і залишався винним лише цесіонарію. Предметом цесії могли бути всі зобов’язання. Але при двосторонніх зобов’язаннях кожна сторона могла поступитися тільки своєю вимогою, борг залишався за нею, і двосторонні угоди цесій не допускали. Не могли бути предметом цесії: 1) особисті вимоги, як наприклад, стягнення аліментів; 2) вимоги, які ґрунтувалися на імператорських указах; 3) спірні вимоги. В окремих випадках цесія не допускалася тільки стосовно відповідних осіб. Наприклад, кредитор особи, яка перебувала під опікою, не міг поступитися своєю вимогою опікуну, potentiores — особам, які користувались великим впливом, з тим, щоб не залишити боржника без захисту. З моменту вчинення цесії цедент (cedens) втрачав своє право, а цесіонарій (cessionarius) набував його з усіма додатковими правами і привілеями (застава, порука), тобто право цесіонарія залежало від права цедента: ніхто не може передати прав більше, ніж сам має. Взаємовідносини між цедентом і цесіонарієм полягали в тому, що перший повинен був допомагати останньому в здійсненні вимоги, якою цедент поступився. Цедент, звичайно, відповідав лише за правильність вимоги, але не за правильність її здійснення, якщо останнє не було обумовлено угодою. Той, хто дарував, ніякої відповідальності перед цесіонарієм не ніс. Обов’язки цесіонарія також залежали від домовленості, уступка могла бути компенсованою (в такому випадку цесіонарій зобов’язаний був сплатити обумовлену ціну) або без компенсації. Боржник користувався тими самими засобами захисту, якими б він користувався при захисті своїх прав від того самого цедента. 2. Види зобов’язань. Цивільні та натуральні зобов’язання. Зобов’язання як правовідношення мало юридичний захист. Захист цей забезпечувався з позовом кредитора проти боржника. Тому з правом вимоги поєднувалося і право на позов, тобто кредитор міг вимагати здійснення свого права примусово. Зобов’язання, наділені позовами, називалися obligationes civiles, або honorariae, залежно від того, на чому заснований захист — на цивільному чи преторському праві. Зобов’язання, які не були наділені позовним захистом, називалися натуральними. Але це не означало, що таке зобов’язання не мало юридичного значення. Якщо боржник виконав натуральний обов’язок, то він не міг вимагати повернення виконаного: виконання не вважалося даруванням або виконанням того, чого не винний. Натуральне зобов’язання могло бути забезпечено заставою і приймалось до заліку. Прикладом натурального зобов’язання може бути зобов’язання, яке ліквідується позовною давністю. Натуральні зобов’язання були властиві відносинам підвладних членів сім’ї і рабам. Підвладні і раби в класичний період римського права придбавали різні речі для свого господаря, але не могли останнього зобов’язати. Винятком були так звані ноксальні позови. Подільні та неподільні зобов’язання. За загальним правилом зобов’язання є подільним, тобто допускається виконання його частинами, а якщо є декілька кредиторів або боржників, то поділ між ними. Це загальне правило мало винятки в тих випадках, коли воно суперечило економічній меті відповідного зобов’язання. Поділ такого зобов’язання або зовсім виключав би можливість досягнення його мети або призвів би на практиці до наслідків, які порушували б інтереси кредитора. Роздільні, або альтернативні зобов’язання. Альтернативним, або роздільним (obligationes alternative) є таке зобов’язання, в силу якого боржник зобов’язувався виконати одну з кількох відповідних дій на будь-чий вибір. Наприклад, боржник зобов’язувався за борг передати раба, умілого шорника або раба-столяра. Ознаки, що характеризують альтернативне зобов’язання, такі: 1) єдність зобов’язання; 2) з кількох дій, що становлять предмет зобов’язання, підлягає виконанню лише одна; 3) право вибору може належати боржнику або кредитору, або навіть третій особі; право вибору належить боржнику, якщо не встановлено іншого. Зволікання кредитора в праві вибору дає можливість боржнику запропонувати в оплату один з предметів. Випадкова втрата одного з предметів не звільняла боржника від оплати іншим, який залишився, оскільки в зобов’язанні були вказані обидва предмети. Видові й родові зобов’язання. Видовим називалося таке зобов’язання, об’єктом якого була індивідуально визначена річ. Наприклад, боржник зобов’язався передати кредитору певну картину пензля певного художника, тобто зобов’язання полягало саме в цій картині. Випадкова втрата такої речі звільняла боржника від виконання зобов’язання — species peril et cut debetur, тобто індивідуальна річ гине у самого боржника. Родове зобов’язання — це зобов’язання, об’єктом якого є річ, визначена родовими ознаками: наприклад, боржник зобов’язується віддати кредитору 100 мішків пшениці або будь-якого коня. Тут право вибору одного предмета з ряду однорідних предметів належить боржнику; в цьому подібність родових зобов’язань з альтернативними. Якщо у боржника річ, яку він зобов’язався віддати, гинула, від боргу він не звільнявся, оскільки він повинен був сплатити борг однорідною річчю, тобто вважалося, що родова річ загинути не може. Часткові та солідарні зобов’язання. Траплялися випадки, коли зобов’язання зв’язувало не одного кредитора і одного боржника, а значно більшу кількість осіб. Міг бути один кредитор і кілька боржників, або навпаки — кілька кредиторів і один боржник, або ж кілька кредиторів і кілька боржників. За загальним правилом подібні зобов’язання поділялися на таке число зобов’язань, що дорівнювало кількості суб’єктів. Тому кожний з боржників ніс відповідальність за свою частину боргу і кожний кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка припадала на його частку. Всі ці зобов’язання випливали з однієї підстави і називалися частковими (pro rata). Наприклад, спадкоємці виплачували кредиторам спадкодавця тільки свою частину боргу. Але траплялися випадки, коли кожен кредитор міг вимагати від кожного боржника повного задоволення (in solidum). Такі зобов’язання називалися солідарними в широкому розумінні цього слова. Солідарні зобов’язання в свою чергу поділялися на кореальні і солідарні в прямому розумінні. Під кореальним розуміли єдине зобов’язання при кількох суб’єктах з боку кредитора або боржника. Кореальне зобов’язання виникало переважно з договору або заповіту. Найпоширенішою формою цієї угоди у римлян була так звана стипуляція, коли кредитор запитував підряд кількох боржників, а останні всі разом відповідали, або, наприклад, у заповіті вказувалося, що хто-небудь із спадкоємців зобов’язаний зробити що-небудь на користь третьої особи. Солідарне зобов’язання в прямому розумінні, на відміну від кореального, становило сукупність зобов’язань, що дорівнювали кількості учасників. Підставою солідарного зобов’язання в прямому розумінні був закон: наприклад, воно могло виникнути при вчиненні будь-якого делікту, коли кілька осіб заподіяли комусь шкоду. При кореальних зобов’язаннях пред’явлення позову до одного з кореальних боржників звільняло від боргу інших і позбавляло інших кореальних кредиторів права пред’являти позов. Солідарне зобов’язання являло собою кілька зобов’язань за наявності одного боргу і надавало право кредитору звертатися із стягненням стільки разів, скільки було боржників, поки він не одержував задоволення в повному розмірі. Солідарне зобов’язання ліквідовувалося лише фактом дійсної сплати. При кореальних зобов’язаннях ні кредитор, ні боржник не мали права регресу. При солідарному зобов’язанні боржник мав право регресу. Зв’язки між кредитором і боржником, на основі яких кредитор мав право вимагати, а боржник зобов’язаний щось здійснити або утриматися від певних дій, встановлювалися засобами, які приписувало право. Засіб встановлення обов’язкових зв’язків між кредитором і боржником є джерелом зобов’язання. Римські юристи джерелом зобов’язань вважали контракти, делікти, немовби контракти, немовби делікти. 3. Припинення зобов’язання. З самого моменту виникнення зобов’язання розраховані на їх припинення. Основною підставою припинення зобов’язань є їх виконання. Виконання зобов’язань мало юридичні наслідки, тобто припинення зобов’язань лише за наявності певних умов. Ці умови стосувалися місця і часу виконання зобов’язань; особи виконавця і особи, яка приймає виконання; змісту зобов’язань. Місце виконання зобов’язання визначається згодою сторін. У тому разі, коли місце виконання зобов’язань встановлювалося альтернативно, то це місце вибирав боржник. У тих випадках, коли невиконання зобов’язання сталося з вини боржника, то вибір місця виконання належав позивачеві. Час виконання зобов’язання визначався договором. Якщо термін виконання не був встановлений у договорі, то момент виникнення зобов’язання і термін його виконання збігалися. Кредитор міг вимагати виконання зобов’язання терміново, за винятком випадків, коли для виконання зобов’язання потрібен був певний час. Дострокове виконання (representatio) допускалося не завжди. Заборонялося дострокове виконання обов’язків у виплаті аліментів. В тому випадку, коли дострокове виконання не заборонялося законом, вимагалося, щоб при цьому не порушувалися інтереси кредитора. Для припинення зобов’язань вимагалося, щоб воно було виконано і прийнято певною особою. Виконання зобов’язання здійснювалося або боржником, або його представником. Особисте виконання вимагалося тоді, коли договір мав індивідуальний характер. Якщо ж зобов’язання не було індивідуального характеру, допускалося його виконання третьою особою. Виконання мало відповідати змісту зобов’язання. Боржник не міг на свій розсуд замінити предмет зобов’язання. Заміна предмета зобов’язання була можлива лише за згодою кредитора. Крім виконання зобов’язання, зобов’язальні відносини могли припинятися також через зміну змісту або умов зобов’язання (novatio); залік зустрічних потреб кредитора і боржника (compensatio); звільнення боржника від боргу кредитора (remissio debiti); поєднання в одній особі кредитора і боржника (confusio); неможливість виконання; смерть однієї зі сторін; закінчення давності до запитання. Novatio — договір, який погашає попереднє зобов’язання через встановлення нового. Така заміна відбувається на основі усного договору (stipulatio). Залік (compensatio) міг мати місце у разі зустрічної вимоги, коли кредитор і боржник за одним зобов’язанням є відповідно боржником і кредитором за іншим. Звільнення від боргу застосовувалося тоді, коли кредитор добровільно відмовлявся від свого права вимагати його сплати. Зобов’язання припинялися у разі фізичної або юридичної неможливості виконання. Фізична неможливість могла мати місце тоді, коли предмет зобов’язання (наприклад, річ) був фізично знищений без вини боржника. Юридична неможливість наставала тоді, коли предмет зобов’язання — оборотна річ, перетворювалася у необоротну (наприклад, річ виключалася з цивільного обігу). У випадку смерті боржника зобов’язання переходило до спадкоємця. Був виняток: до спадкоємців не переходили борги за делікти. 4. Наслідки невиконання зобов’язання. У разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржник ніс відповідальність перед кредитором. У різні епохи законів Римської держави форми відповідальності були неоднакові. В епоху Законів XII таблиць відповідальність боржника мала особистий характер — існувала особиста екзекуція: тюрма, позбавлення волі, продаж у рабство та навіть позбавлення життя. Надалі особиста екзекуція за законом Петелія (lex Poetelia) змінилася на майнову (326 р. до н. е.). Пізніше в праві відповідальність боржника обмежувалася відшкодуванням кредитору понесених збитків, причому відповідальність боржника ґрунтувалася на принципі вини. Поняття і види вини. Вина (culpa) в широкому розумінні — це неправомірний стан волі, коли особа з наміром і свідомо виконує неправомірну дію, бажаючи викликати ефект (так званий dolus, dolus malus – поганий намір, зломислення). У вузькому розумінні виною є відсутність належної обережності, завдяки якій можна було б уникнути шкоди для інших (culpa). Вина виявлялася у недбальстві, яке могло бути наслідком як дії, так і бездіяльності. Ступені вини. Якщо між сторонами існувало будь-яке особливе правовідношення, яке зобов’язувало до певної обережності, то за відсутності такої обережності особа несла відповідальність за вину. Але не в усіх випадках вимагалася наявність однакової обережності, тому визначались різні ступені вини. Для визначення ступеня вини виходять із способу дії: 1) звичайної людини; 2) доброго господаря; 3) певної особи своїх власних справ. Особа, яка не додержується обережності, властивої всім людям, чинить грубу вину (culpa lata), що за визначенням джерел є нерозумінням того, що розуміють всі (nimia negligentia). Особа, яка не додержується дбайливості, властивої доброму господареві, чинить легку вину (culpa levis). Особа, яка не додержується обережності щодо власних справ, а також доручених її піклуванню чужих інтересів, чинить так звану culpa in concrete — конкретну вину, прирівняну до злого умислу (dolus). Якщо дві особи наносили одна одній шкоду в результаті dolus або culpa, то відбувався залік вини, і претензії їх одна до одної погашалися. Охорона (custodia). Вина (culpa) полягає у відсутності належної дбайливості або обережності, причому не в усіх взаємовідносинах вимагалася їх однакова наявність, тому були встановлені різні види вини і різна відповідальність як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Отже, кожна зобов’язана особа відповідала тільки за свою вину (diligentia). Але в деяких випадках виникала відповідальність і за чужу вину; це траплялося найчастіше тоді, коли обов’язок дбайливості й обережності містив у собі обов’язок охорони речі, тобто custodia. Підставою виникнення такої відповідальності міг бути: самостійний договір, додаткова угода до договору, нарешті, наслідки необережності (diligentia), які випливали безпосередньо з договору. Д жерела римського права вказують на такі випадки custodia: 1) охорона речей за відповідну винагороду; 2) відповідальність господаря готелю або заїжджого двору, а також власника корабля за збереження і цілість речей постояльців або господарів вантажу; 3) ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) тощо. Випадок (casus). Під випадком слід розуміти події, не викликані будь-чиїм наміром або необережністю. Особливими видами випадку є непереборна сила, незвичайний випадок (vis maior, damnum fatale), тобто подія, яку боржник не міг ні передбачити, ні відвернути: наприклад, землетрус, пожежа, повінь тощо. Випадок може знищити або зменшити предмет зобов’язання, в результаті чого виконання його може бути неможливим повністю або частково. При односторонніх зобов’язаннях, якщо предметом останніх була індивідуально визначена річ, боржник відповідальності за неї не ніс; якщо ж предметом зобов’язання була родова річ, то випадок значення не мав. Вбачалося, що genus perire non potest — річ не гине. Останнє стосувалося і альтернативних зобов’язань. Відшкодування збитків. Боржник за невиконання або за неналежне виконання зобов’язання повинен був відшкодувати збитки (damnum praestare). Під шкодою розумілась будь-яка невигідна для потерпілої особи зміна її майнового стану. Обов’язок відшкодування виникав при порушенні угоди, а також при здійсненні неправомірних дій — делікту (damnum iniuria datum). Винагорода за шкоду, що була заподіяна будь-ким майну певної особи в разі будь-якого позитивного або негативного факту, за який той, хто його виконав, ніс відповідальність, становить інтерес кредитора (id quod interest). Для наявності права на відшкодування збитків необхідними є такі умови: 1) дійсне (не спроба) порушення прав, причому порушення права має бути протизаконним; 2) наявність шкоди (збитків); 3) причинний зв’язок з фактом, за який відповідає інша особа, тобто між протиправними діями і шкодою; 4) наявність вини. Той, хто завдав шкоди будь-якій особі, зобов’язаний винагородити останню, тобто оплатити збитки. Збитки становлять собою шкоду, що завдана; вони могли бути позитивними (damnum еtегgens), коли безпосередньо зменшилось майно, або негативними, що полягало у втраті прибутку (lucrum cessans), який потерпілий міг би одержати від використання речі. Обов’язок винагороди за шкоду і збитки міг бути предметом особливого договору, наприклад, угоди страхування.
	Попередня тема	На початок	Наступна тема