|
|
Київський професійно-педагогічний коледж
|
||
|
|
Основи
римського приватного права Електронний підручник |
||
|
Додатки |
|||
|
1. Поняття і система речових прав. 2. Поняття і класифікація речей. 3. Володіння. Поняття володіння. 1. Поняття і система речових прав. У цивільному праві одним із найважливіших
завдань є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє те чи інше
суспільство, між окремими особами. Речі є або можуть бути предметом юридичного
панування особи. Сукупність правових норм, які надають суб’єкту права в
особистих інтересах постійно і безпосередньо, повністю або частково юридичне
панування над будь-якою річчю, називається речовим правом. Оскільки речове
право має об’єктом річ, матеріальний предмет, а на річ може посягнути кожний,
воно і захищається позовом проти будь-якого порушника права. Тому речове
право користується абсолютним захистом — actio in rem (тобто проти будь-якого
порушника). Римські юристи класичного періоду визначили
групи правових норм, які регулюють такі речово-правові відносини. 1.
Норми права, які регулюють майнові відносини протягом життя людини: а)
норми права, які надають конкретним особам право використовувати в своїх інтересах
деякі речі (право власності, право на чужі речі); б)
норми права, які надають окремим особам право вимагати від інших осіб
вчинення конкретних дій (зобов’язальне право). 2.
Норми права, які регулюють майнові відносини, пов’язані зі смертю суб’єкта (спадкове
право). Отже, речове право за змістом і обсягом
поділяється на: а)
право власності; б)
право на чужі речі: •
право обмеженого користування чужою річчю (сервітути); •
право розпорядження чужою річчю (заставне право). 3.
Спадкове право. 2. Поняття і
класифікація речей. Природна система речових прав розкривається
через поняття res (річ). Річ — це частина природи, не має значення
живої чи неживої, ізольованої просторово або фізично, або невіддільна від
інших частин природи і яка є предметом юридичного панування особи. Римський
юрист Гай проводив класифікацію речей таким чином: “Основний поділ речей
зводиться до двох категорій, а саме: одні речі є речами божественного права,
інші — людського права”. Речі, які були речами божественного права,
поділялися на священні і релігійні. Визнання того, що річ належить божеству,
позбавляло її здатності бути об’єктом особистої власності і такі речі
вилучалися з обігу. Речі священні: речі, присвячені богам (res
sacrae), храми і вівтарі тощо, а також речі, що перебувають під заступництвом
богів — міські стіни міста Рима. Речі релігійні (res religiosae) — кладовища,
могили тощо. Гай зазначав: “Речі, що стосуються людського права, поділяються
на публічні та приватні”. Публічні речі — це речі, суб’єктом права на які є
римські громадяни. Вони поділялися на кілька категорій залежно
від їх функцій: 1)
речі загального (громадського) користування, які використовувалися членами
суспільства для своєї користі і для розвитку суспільного життя громадян
(річки, моря, порти, дороги, громадські стадіони, бібліотеки тощо); 2)
речі, які служать специфічним цілям держави, які вилучені з безпосереднього
користування громадян (казна, військове спорядження, тюрми, фортеці тощо); 3)
речі, які є предметом комерційної діяльності держави (державний земельний
фонд, державні раби тощо). Гай уточнював: “Приватні речі — це ті, що
належать окремим людям. Приватні речі — це ті, якими члени суспільства
володіють як приватні особи”. Найважливішим і суто римським розмежуванням
речей на окремі види є їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res
mancipi). До манципних речей римляни зараховували землю, рабів, робочу худобу
і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві.
Неманципні речі — всі інші речі. Різниця між цими групами речей полягала у
способі відчуження. Неманципні речі відчужувалися шляхом простої передачі —
traditio, в той час як для відчуження манципних речей вимагалося виконання
певних ритуальних дій, урочисто, в присутності свідків. Поділ речей на
манципні та неманципні зберігався до початку імперії. Рухомі і нерухомі (res mobiles, res immobiles).
Рухомі речі — це речі, які могли змінити своє положення в просторі без
зменшення своєї цінності і пошкоджень (тварини, раби, домашній скарб тощо).
Нерухомі речі — це речі, які при переміщенні в просторі втрачають свою
цінність (земля, будинки, ліс). Споживні і неспоживні. Споживні речі — це ті
речі, які в процесі їх використання втрачають повністю або частково свої
споживні якості (продукти харчування, корм для тварин, будівельні матеріали
тощо). Неспоживні речі — це речі, які при використанні їх не за призначенням
втрачають свою початкову сутність (землі, будівлі, одяг). Тілесні і безтілесні. Тілесні речі — це ті
речі, які ми бачимо й відчуваємо, речі, що мають матеріальну субстанцію
(земля, худоба, будинок тощо). Безтілесні — це речі, які існують у нашій
уяві, абстрактні речі. Це навіть не речі, а швидше права (право спадкування,
сервітути, право вимоги тощо). Подільні і неподільні речі. Подільні речі —
це ті речі, які не змінюють свого господарського призначення в результаті їх
поділу (земельні ділянки тощо). Гай стверджував: “Кожна окрема їх частина
являє собою попередню тільки в зменшеному обсязі”. Неподільні речі — з
правової точки зору, це ті речі, які в результаті їх поділу втрачають своє
призначення, цілісність (раб, тварина тощо). Головні речі і приладдя. Головна річ
визначається як частина речі, яка містить у собі ознаки цілої речі. Приладдя
— це ті складові головної речі, які здійснюють господарське призначення, бо
перебувають у залежності від головної речі (наприклад, музичний інструмент та
футляр до нього). Індивідуальні і родові. Індивідуальні речі —
це ті речі, які цінні своєю індивідуальністю, речі унікальні, єдині у своєму роді
(скульптури, картини тощо). Родові речі — це речі, цінність яких визначається
за їх родом і кількістю, яких в природі існує багато. Безхазяйні речі (нічийні) і речі, які
перебувають у правовому володінні. Безхазяйні речі — це ті речі, які на цей
час нікому не належать і належати не можуть (звір у лісі, риба в морі, птахи
у небі). Речі в правовому володінні — це речі, які мають конкретного
господаря. Речі, які перебувають в обігу — це ті речі,
які можуть належати кожному. Речі, які виведені з обігу — це ті, які не
можуть бути предметом цивільно-правових угод (речі, які є державною
власністю). Речі, які обмежені у цивільному обігу — це
ліки, зброя. Виокремлюють також заборонені речі — ті, які державою заборонені
у цивільному обігу (книги про магію, отрути). Прості, змістовні, збиральні речі. Прості
речі — речі, елементи яких не мають самостійного значення, речі, створені з
єдиного матеріалу (раб, тварина, дорогоцінне каміння). Змістовні речі —
функціонально-конкретні одиниці, які об’єднують у собі самостійні частини
(будівля). Збиральні — речі, що складаються з предметів, які утримують свою
індивідуальність, але сприймаються як складові одного цілого (театр,
комерційне підприємство, хор). Плоди, продукція, доходи. Плоди — продукти
органічного розвитку і живі (тварина), і неживі речі (врожай). Продукція —
все те, що отримано в результаті вибіркового використання речі (продукти,
вирощування тварин). Доходи — плоди, які ми отримуємо з речі в результаті
юридичних угод (цивільні плоди). Дохід — це грошове надходження від речі. 3. Володіння.
Поняття володіння. Незважаючи на те що терміни “володіння” і
“власність” використовуються в повсякденній мові як тотожні поняття,
володіння не є синонімом власності. Володіння — це історичний попередник
права власності і є основою, з якої постає інститут власності. В
стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus.
Під ним розуміли користування річчю. Володілець і власник поєдналися в одне
ціле в цивільному праві, і тоді говорили про володіючого власника.
Користування річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.
Приблизно з III ст. до н. е. почало формуватися поняття “володіння” в тому
значенні, в якому його розуміла класична римська юриспруденція, тобто
володіння, не пов’язане з правом власності. Володіння (possessio) — це
реальне утримання речі, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї,
забезпечене юридичним захистом. Під володінням почали розуміти фактичне
становище, в силу якого суб’єкт матеріально утримує річ незалежно від того,
чи має він на це право. Отже, володіння може бути наслідком як власності, так
і добросовісного набуття від невласника, а також у результаті договору найму,
договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) тощо. На думку римських
юристів, юридичне володіння включало в себе два елементи: 1) суб’єктивний — фактичне, реальне володіння
річчю (corpus fossessionis), 2) об’єктивний — намір володіти річчю для
себе (animus possessio). Перший елемент (суб’єктивний), який лежав в
основі володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі. Другий елемент (об’єктивний) юридичного
володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець
ставиться до неї, як до своєї, і панує над нею як власник. З джерел римського
права випливає, що володільцем була лише та особа, яка виявила волю, бажання
привласнити собі річ, яка нікому не належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утримання
речі є володінням, а лише те, яке ґрунтується на волі володільця. Така воля
може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помилившись, вважає себе
за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний
володілець). Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання
мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної
мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі
(detentio). Отже, володіння можна визначити як фактичне
утримання речі з наміром вважати її своєю, а тримання — це фактичне утримання
речі без наміру вважати її своєю. Володіння як фактичне ставлення особи до
речі є дійсним проявом права власності. Проте володіння може проявлятися і
незалежно від права власності. Володіння не має нічого спільного з
власністю. Значення володіння в цивільному праві зводилося до такого: 1) володіння річчю є необхідною умовою для
того, щоб власник міг користуватися своєю власністю; 2) володіння у римському праві є складовим
елементом майже всіх способів набуття права власності; 3) володіння річчю само по собі, незалежно
від права власності на неї часто користується юридичним захистом. Римське право розрізняло кілька видів
володіння. 1. Цивільне володіння (possessio civile). Цей
вид володіння з’явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки
земля вважалася спільним майном усіх громадян Римської імперії, то ж було
дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої
обробки. Вважалося, що домоволоділець, захоплюючи землю, володіє нею для своєї
сім’ї. У Законах XII таблиць вказувалося, що володілець землі, обробляючи її
протягом двох років, перетворюється на власника землі. 2. Законне володіння — це володіння, набуте
будь-якою особою дозволеним способом, наприклад, шляхом передачі, купівлі
тощо. 3. Незаконне володіння — це володіння, набуте
недозволеним способом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного
викрадення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовісне і
недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді,
коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не має
правомірного володіння (наприклад, крадена, річ куплена на базарі). Недобросовісне володіння означає, що володар
знає і повинен знати, що він не має права володіння на цю річ (наприклад,
злодій). Суб’єктами володіння могли бути лише ті
особи, які були дієздатними. Такими не могли бути діти, молодші семи років,
божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося набуття володіння і
володіння за осіб, дієздатність яких була обмежена, через представника. Об’єктом володіння могли бути тільки ті речі,
які перебували у цивільному обігу. Одночасне володіння кількох осіб однією
річчю було неможливим, але було можливе володіння нею в ідеальних частинах,
так зване загальне володіння. Юридичне володіння встановлювалося завдяки
об’єктивному і суб’єктивному елементам. Володіння набувають по-різному, але
обов’язковою умовою є бажання придбати річ для себе і дія, яка встановлювала
фактичне панування над річчю. Джерела римського права вказують на цілий ряд
різних вимог щодо придбання різних речей. Володіння річчю може бути набуте
безпосередньо шляхом її окупації (ocupatio) або одержанням її від іншого,
тобто шляхом простої передачі (traditio). Ці вимоги зводяться до того, щоб
юридичне володіння полягало у встановленні такого відношення особи до речі,
за якого особа мала можливість розпоряджатися річчю на свій розсуд без
будь-якого стороннього втручання. Володіння могло набуватися через представника,
тобто особу, яка набула володіння від імені набувача. Для набуття через представника потрібні були
такі умови: 1) представник повинен мати повноваження
набути володіння для іншої особи; 2) представник повинен мати намір набути річ
не для себе, а для одержувача; 3) представник повинен одержати річ у свою
фактичну владу. Володіння
припиняється або з втратою фактичного панування, або при небажанні в
подальшому володіти річчю для себе. При добровільному припиненні володіння
вимагалася втрата обох факторів: фактичного панування і намірів. Для
недобровільної втрати володіння достатньо було втратити фактичне володіння
над річчю. Володіння припинялося зі смертю володільця,
вилученням об’єкта володіння з цивільного обігу і при загибелі самої речі.
Володіння в спадщину не переходить, для спадкоємця вимагається новий вступ у
володіння. Володіння при представництві втрачалося у всіх вказаних випадках,
тобто з волі володільця, з його смертю, при загубленні речі або вилученні її
з цивільного обігу. Втрата володіння представником вела до втрати володіння
для того, кого він представляє, тільки тоді, коли сам власник не міг
перешкодити цьому. Захист
володіння здійснювався не у формі судових розглядів, а за допомогою
преторських наказів (interdictum), які давали хід особливому інтердиктному
захисту. Захист
адміністративними засобами давав можливість показувати, що володіння — це
речове право, яке належить суб’єкту права як повноправному члену публічного
суспільства і об’єкту адміністративного управління. Характерною рисою
інтердиктного захисту є неможливість при спорі про володіння порушувати
питання про право володіння. Претор встановлював лише факт володіння і факт
його порушення. Рішення претора було неостаннім, сторони могли його
оскаржити. Захист володіння мав попередній (провізорний)
характер. Особа, яка програла спір, могла пізніше пред’явити до відповідача
віндикаційний позов. Довівши своє право власності на річ, ця особа отримувала
річ з рук того, хто виграв у попередньому спорі, фактичного володільця.
Преторський захист, який був заснований на виявленні фактів володіння і його
порушення, в римському праві мав назву посесорного захисту (possessorium). Для захисту володіння використовувалися три
групи володарських інтердиктів. 1. Інтердикти, спрямовані на утримання
діючого володіння. В цю групу входили два види інтердиктів: для утримання
володіння нерухомими і рухомими речами. 2. Інтердикти про повернення насильно або
таємно викраденої речі. Ця група включає в себе інтердикт захисту нерухомості
володільця, яка була насильно відібрана. 3. Інтердикти про встановлення володіння
вперше. Крім того, існували інтердикти, спрямовані на
захист добросовісного володіння, так звані публіціанські позови. Інтердикт для утримання володіння нерухомими
речами застосовувався у таких випадках: а) при вирішенні питання про наявність
існуючого стану речі і закріпленні її стану, наприклад, при виникненні спорів
про право на земельні ділянки часто виникало питання, хто власник, а хто
просто володілець, і це питання фіксувалося у преторській формулі; б) при передачі володільцем всього
неволодіючій стороні; в) при розгляді, що мав характер штрафного
позову. Це мало місце тоді, коли якась особа посягала на володіння іншої,
перешкоджаючи власнику здійснювати своє право (сусід викинув сміття на
сусідню земельну ділянку). Обидва інтердикти є заборонними і
двосторонніми. Інтердикт для захисту володільця нерухомого майна, насильно
позбавленого володіння, представляє юридичному володільцю нерухомості
насильно позбавлене володіння. Підставою для цього інтердикту могло бути
насильство над володільцем або його представником. Насильство проявляється у
недопущенні його до земельної ділянки або у вигнанні його із земельної
ділянки. Позивачем була особа, яка втратила володіння. Позовні претензії
могли бути пред’явлені нею протягом року з дня порушення права. Відповідачем
була особа, винна в насильстві. Відповідача при цьому інтердикті присуджували
до повернення земельної ділянки зі всіма її плодами і відшкодованими
збитками. Основою для пред’явлення інтердикту для
захисту особи, яка надає свою річ у володіння іншої особи за вимогою,
слугувала відмова особи повернути річ після першої вимоги господаря. Публіціанський
позов надавався особі, яка була добросовісним володільцем. Умовами для надання такого захисту були: 1) добросовісність володіння, набутого за
давністю. За публіціанським позовом добросовісний володілець отримував захист
лише від недобросовісного володільця; 2) законний спосіб набуття володіння. |
|||
|
|
|||
