|
|
Київський професійно-педагогічний коледж
|
||
|
|
Основи
римського приватного права Електронний підручник |
||
|
Додатки |
|||
|
2. Римська сім’я. Агнатське і когнатське споріднення. 3. Поняття шлюбу та його види. 4. Особисті та майнові відносини подружжя. 1. Поняття сімейного права. Розгляд цієї теми охоплює загалом
три групи питань: • по-перше, питання відносин між
чоловіком і дружиною (шлюбне право); • по-друге, питання відносин між
батьком як носієм батьківської влади (pater potestas) і дітьми (батьківська
влада), • по-третє, питання, пов’язані з
турботою і представництвом людей, які не можуть належним чином турбуватися
про свою особу і майно (право опіки та піклування). Встановлення шлюбного права, батьківської
влади, права опіки і піклування становило зміст правових документів римських
юристів стосовно вивчення правового становища осіб з позицій їх становища у
сім’ї. Згідно з приписами римського права статус осіб у сім’ї мав важливе
значення для затвердження право- і дієздатності римських громадян. Тому
розгорнуті правила організації сім’ї і взаємовідносин її членів було
особливою галуззю римського приватного права, яке вивчалися під назвою
“сімейне право”. Отже, сімейне право — це зібрання правових положень, які
регулюють відносини у римській сім’ї, а саме: взаємини між чоловіком і
дружиною, між батьками й дітьми, а також між опікуном чи піклувальником та їх
підопічними. 2. Римська сім’я. Агнатське і
когнатське споріднення. Ставлення держави до сім’ї виявлялося в
юридичному формулюванні особистої влади глави сімейства (paterfamilias —
домоволоділець). Тільки домоволоділець був повноправним громадянином Риму,
всі інші члени сім’ї перебували під його владою і були підвладними (особами
чужого права). Термін familia (сім’я) означав не
тільки колектив людей (дружина домоволодільця, діти, інші родичі), а й усю
сукупність майна, рабів, худоби та інші матеріальні ресурси цього колективу.
Це об’єднання засновувалося не на правовій спорідненості його членів, а на
владі домоволодільця. Хто підпадав під цю владу, той був членом сім’ї і родичем.
Влада домоволодільця спочатку називалася manus і об’єднувала всі елементи
сім’ї в одне ціле, але поступово ця влада диференціювалася законодавством і,
зрештою, була поділена на manus mariti (влада над дружиною), patria potestas
(влада над дітьми) та dominica potestas (влада над рабами). Отже, споріднення у
давньоримському праві затверджувалося не за кров’ю і походженням, а фактом
спільного проживання і базувалося на підпорядкуванні владі домоволодільця. Це
було так зване агнатське споріднення (agnatus — народжений після), в якому
всі підкорялися владі одного домоволодільця і вважалися родичами, тобто
агнатами. Кровний зв’язок не мав правового значення. Агнатське споріднення визнавалося
тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька
сімейства. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати
одного спільного предка були родичами по боковій лінії (наприклад, брат і
сестра, дядько й племінники), а послідовно один від одного — родичами по
прямій лінії (прадід — дід — батько – син тощо). Ступінь споріднення за
прямою лінією визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син
— агнат батька першого ступеня, внук — агнат другого ступеня). Ступінь
споріднення по батьковій лінії також обчислювався кількістю народжень від
спільного предка. Так, брат і сестра — агнати другого ступеня, оскільки їх
розділяє одне народження від спільного предка. Зміни у римському суспільстві,
розвиток продуктивних сил активізують цивільний обіг, зростання приватної
власності, спричиняють зародження нової, когнатської сім’ї (cognatus —
народжені разом). Когнатське (кровне) споріднення —
природне споріднення, тобто безпосереднє походження одного від другого —
спільного батька або прабатька. Когнатська сім’я незалежно від факту спільного
проживання і праці була союзом кровних родичів, які походять від спільного
предка. Агнатське споріднення було правовим відношенням і могло змінюватись,
когнатське ж споріднення є спорідненням природним і постійним. Кровне споріднення і нині покладено в основу
сімейноправових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями
споріднення. Розрізняють дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділяється на
висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько,
син, внук, правнук) — це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від
яких походить конкретна особа, називаються родичами по прямій висхідній лінії
(батько, дід, прадід тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи,
становлять пряму низхідну лінію (діти, внуки, правнуки). Родичі, які походять
від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії (брат — сестра,
дядько — племінник). Близькість або ступінь споріднення по прямій і боковій
лініях визначалися числом народжень між тими особами, між якими бажано було
з’ясувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син перебувають у першому
ступені споріднення, брат і сестра в другому. Бокові родичі, які мали
спільного батька і матір, називалися повнорідними. Повнорідні брати і сестри
називалися в Римі germani, брати і сестри, які мають спільного батька,
називалися єдинокровними, а тільки спільну матір — єдиноутробними. Якщо ж у
них різні батьки і різні матері, вони не перебувають в кровному споріднені і
називаються зведеними. Від родинної спорідненості слід
відрізняти свояцтво. Свояцтво — це відносини між
чоловіком і родичами дружини, і, навпаки, між дружиною та родичами чоловіка,
а також між родинами дружини і чоловіка. Це обрахування мало особливе
значення для цивільного законодавства у двох питаннях. По-перше, наявність
ближчого ступеня споріднення усувала від спадкування за законом більш
віддалених родичів. По-друге, ступінь споріднення мав важливе значення при
вступі у шлюб — пряме споріднення повністю виключало можливість шлюбу, бокове
— робило неможливими шлюби між родичами до шостого ступеня спорідненості. 3. Поняття шлюбу та його види. Сім’я як елемент соціальної організації
суспільства виявлялася у правовому регулюванні в двох аспектах: це союз
чоловіка та дружини та наявність у сім’ї дітей. Не кожна сім’я, не будь-які
відносини між чоловіком та жінкою визнавалися римським правом шлюбом, який
породжував правові наслідки у взаємовідносинах між учасниками цього союзу.
Шлюб (matrimonium) — “союз чоловіка та жінки, поєднання всього життя,
спільність божественного і людського права”. В цьому розумінні, яке було
сформульовано класичним юристом Модестином, позначилося підпорядкування
регулювання шлюбно-сімейних зв’язків правовим нормам подвійного походження:
як виявлення вимог “людського права”, шлюбний союз підпорядковується
установленням цивільного права, як виявлення вимог “божественного права” —
шлюбний союз повинен відповідати вищим вимогам морального і релігійного
характеру. У канонах римської правової культури шлюб був не тільки приватною
справою. Люди, мовляв, не можуть, керуючись лише власними уподобаннями,
визначати, яким повинен бути шлюб, що в ньому можна наслідувати, а чого треба
уникати. Неоднакове правове походження інституту шлюбу в цілому визначило
складність його юридичної конструкції в римському праві. Римське право розрізняло два види
шлюбу: законний (правильний) римський шлюб (matrimonium justum) і незаконний
(неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою
чергу історично поділявся на два види: • шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti); • шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti). Правильний римський шлюб укладався
відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими
громадянами, які володіли jus conubii. Цей шлюб укладався в спеціальних,
визначених законом формах і породжував усі передбачені правом особисті та
майнові відносини між подружжям. Неправильним шлюбом визнавався
союз між партнерами різного права (між римським громадянином і жінкою іншого
громадянства, між перегринами). У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою
існував постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями
щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз
становить собою конкубінат (concubinatus) — природний шлюб. Йшлося про
встановлене законом стійке (не короткочасний тимчасовий зв’язок) співжиття
чоловіка та жінки з наміром у подальшому створити сім’ю. Конкубінат практично не мав ніяких
правових наслідків. Конкубіна не могла поділяти становище свого співмешканця.
Діти, народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони
мали право на утримання батька і могли успадкувати частину його майна. Вони
не вважалися законними. Проте відрізнялися від незаконних і називалися
природними дітьми (liberi naturales). До виникнення когнатського споріднення
сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. А з того часу римляни
певною мірою визнавали і родинні зв’язки рабів, які проявлялися в сімейних
союзах рабів — контуберніумах (contubernium). У ранній період римської історії
правильний (законний) римський шлюб називався сum mаnu mariti (шлюб з
чоловічою владою). За цим шлюбом жінка була повністю залежною від чоловіка чи
домоволодільця, якщо чоловік сам був під владою батька. Вона була на
становищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв’язки зі своїми
батьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежною. Давнім способом або давньою формою
укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio), або купівля чоловіком
дружини. Другою, передбаченою законом, формою укладення шлюбу була так звана
конфареація (confarreatio). Це була релігійна форма, яку застосовували
патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного
церемоніалу і виголошенням визначених урочистих слів приносили Юпітеру
жертву. Найпоширенішою і найпростішою формою
укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання
жінки у будинку чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали
можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу
чоловіка. Дружина мала право перешкоджати встановленню влади чоловіка,
покидаючи будинок чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим
перериваючи перебіг давності володіння. Таким чином вона зберігала
незалежність. Поступово на зміну шлюбу сum mаnu mariti приходять новий шлюб
без влади чоловіка sine mаnu mariti, і вже в класичний період римського права
він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без чоловічої влади
дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала
за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою
свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine mаnu не мав влади над жінкою, яка
зберігала свою особисту і майнову незалежність. Умови
вступу до шлюбу. Щоб шлюб вважався дійсним, необхідна
була одночасна наявність деяких суттєвих і обов’язкових передумов. Від
наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати
affectio mаritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та
укладати шлюб у передбаченій правом формі. Римський шлюб могли укладати
тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як
необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені лише
римські громадяни. Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз
чоловіка і жінки створювався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві
affectio maritalis це не було обов’язковим для наречених, достатньо було, щоб
цей намір виявив домоволоділець відповідної сім’ї. У класичному праві
наявність affectio maritalis було необхідним і нареченим, і домоволодільцям
їх сімей, а у посткласичному праві такий намір був обов’язковим лише для
осіб, які вступали до шлюбу. Римський шлюб могли укладати тільки особи, які
спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були
статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років. Щоб здійснити всі
правові дії, шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченій законом:
coemptio, confarreatio usus. Крім існування конститутивних умов, при
укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини,
наявність яких могла зумовити припинення шлюбу. Перешкодою для одруження були: • перебування у шлюбі нареченого
чи нареченої на момент укладання шлюбу. Римське право визнавало тільки
моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання
першого римське право не знало; • душевна хвороба, якщо нею
захворів один з наречених до укладання шлюбу; коли ж хвороба настала після
укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний; • споріднення — кровне споріднення
не допускало шлюбу. Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було
перешкодою для вступу в шлюб. По боковій лінії в найдавніші часи не
допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період
Республіки і на початок імперії — до другого-третього ступеня. Перешкодою до
вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і
усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову
старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею,
тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства
вимоги до відсутності близького споріднення зросли; • жалобний рік. Після смерті
чоловіка вдова не повинна була одружуватися протягом не менше як 10 місяців.
Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам’яті покійного,
а з другого, — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що
народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб
визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю; • обітниця безшлюбності і духовний
сан. Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку.
Після прийняття християнства на все духовенство римо-католицького обряду було
поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності. У сімейному законодавстві
імператора Августа були введені деякі інші обставини, які забороняли
укладання шлюбу. Скажімо, заборонялися шлюби між вільнонародженим та
вільновідпущеною із сумнівною поведінкою, зокрема був заборонений шлюб між
сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступати в шлюб з
громадянкою цієї провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити
можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу
на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в
шлюб. Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв’язок між
чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — природних
та людських подій. Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя
або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення
(юридична формула розлучення — а menса et toro — від стола і ложа відлучити).
Втрата свободи наставала через полонення або обернення в рабство. Жінка не
мала права вступати у новий шлюб протягом п’яти років. Якщо чоловік
повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався. При втраті
громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus
gentium). Одним із основних принципів
римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі
часи Римської держави. При шлюбі сum mаnu вимагати розлучення мав право
тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом
законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право
чоловіка на розлучення. Такими підставами були: порушення
подружньої вірності, чаклунство на дітей, постриження в ченці, вчинення
перешкод чоловікові до вживання вина. При шлюбі sine mаnu розлучення
(divertium) відбувалося односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і
жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період,
особливо з утвердженням християнської релігії, були встановлені істотні
обмеження розлучення. За Юстиніана розлучення за спільною згодою сторін було
заборонене. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно
допускалося лише у випадках, які прямо визначені законом. Наприклад:
порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого;
нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з
подружжя; державна зрада одного із них. Розлучення не потребувало ніякої
урочистої форми, однак законодавство вимагало, щоб про розлучення
повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності
про сімейний стан громадян. 4. Особисті та майнові відносини
подружжя. Відносини подружжя у шлюбі сum mаnu істотно
відрізнялися від відносин у шлюбі sine mаnu. Це були два суттєво різні види
шлюбних зв’язків. Відносини подружжя у шлюбі з чоловічою владою (сиm mаnu).
Дружина цілком підпорядковувалася владі свого чоловіка. В особистому
відношенні дружина юридично підпорядковувалася необмеженому праву чоловіка,
який міг розпоряджатися її майном незалежно від волі дружини або її родичів.
Однак дружина отримувала родове ім’я чоловіка і розділяла його громадянський
стан, місце проживання чоловіка було обов’язковим для неї, вона потрапляла у
число спадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми. Дружина була
позбавлена правоздатності в галузі майнових відносин, тому не могла
самостійно укладати цивільно-правові угоди і виступати в суді. Все майно, яке
дружина мала до шлюбу або набувала будь-яким чином за період шлюбу,
автоматично ставало власністю чоловіка. Відносини подружжя у шлюбі без чоловічої влади (sine
manu). Шлюби sine manu були типовими у
класичний і післякласичний періоди розвитку римського права. Жінка зберігала
правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Влада чоловіка на неї не
поширювалася. Тому саме укладання шлюбу sine manu не впливало на її правоздатність
і дієздатність. При шлюбі sine manu принцип
підлеглості поступився місцем принципу рівності: • подружжя було зобов’язане
допомагати і поважати один одного, а також утримуватися від будь-яких дій,
які загрожували їхньому союзу; • дружина отримувала родове ім’я
чоловіка; • дружина мала спільне місце
проживання з чоловіком, поділяла його громадянський стан; • чоловік повинен був утримувати
дружину; • чоловік був захисником дружини
та її представником у суді; • між подружжям не допускалися
штрафні позови; • чоловік мав право вимагати від
дружини ведення домашнього господарства. Майно подружжя продовжувало залишатися у
роздільній власності. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і
розпоряджатися своїм майном, але вона могла передати чоловікові право
управління своїм майном. До майнових відносин подружжя належало придане і дошлюбне
дарування. Посаг (dos). Майно, яке у
зв’язку з укладенням шлюбу дружина віддавала своєму чоловікові для
задоволення потреб спільного життя, мало назву “посаг” (придане). При
припиненні шлюбу у зв’язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і,
навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося
дружині. Придане поверталося дружині й тоді, коли шлюб припинявся розлученням
за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо дружина вимагала розлучення
без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося через
недостойну її поведінку, посаг залишався чоловікові. Дошлюбний дар (donatio
ante nuptias). Відома заборона дарування між подружжям, яка діяла у римлян із кінця Республіки, не стосувалася подарунків, зроблених перед шлюбом. Дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині ввійшло у звичай за часів правління імператора Костянтина (306 – 337 pp.). Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювала посагу, та
дарував майбутній дружині. Спочатку майно передавалося перед укладанням
шлюбу, за часів правління імператора Юстиніана (527 – 565 pp.) допускалося
дарування і під час шлюбу. Законодавством Юстиніана було
встановлено: 1) donatio за своїм розміром мало
відповідати dos; 2) батько чоловіка повинен був
давати donatio так само, як і батько дружини повинен був давати придане; 3) нерухоме майно, яке входило до
donatio, не підлягало відчуженню; 4) під час існування шлюбу дружина
не могла вимагати повернення дару. Якщо шлюб припинявся з вини
дружини, то вона позбувалася посагу на користь чоловіка і не могла вимагати
передачі donatio. Якщо шлюб припинявся з вини чоловіка, то чоловік повинен
був повернути дружині dos і передати їй donatio. Сукупність правових норм, яка забезпечувала
владу домоволодільця над членами своєї сім’ї, становила римське батьківське
право. Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми.
Така позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав
підлеглих. Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала, і лише з
поступовим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей
набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення
такої односторонності римських правових норм щодо організації та змісту
батьківської влади відбувалося надзвичайно повільно. Тільки за часів
імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінила свій характер. Батьківська влада встановлювалася
трьома способами: 1) закононародженістю; 2) узаконенням; 3) усиновленням. Закононародженими визнавались
діти, які народилися в правильному римському шлюбі, а також ті, хто народилися
не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після
смерті чоловіка. Діти, які народилися раніше як за 181 день, також вважалися
закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми. Узаконення
(legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми,
народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено: • при наступному одруженні, в
цьому разі дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату; • шляхом отримання імператорського
рескрипту на прохання батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і
за відсутності своїх дітей; • зарахування сина у члени
муніципального сенату. Усиновлення — встановлення
законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві
форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція
(adoptio). Арогація застосовувалася для
усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому
відношенні, здійснювалась у стародавньому праві народними зборами, а пізніше
— на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов’язковою. Адопція застосовувалась для
усиновлення осіб чужого права, тобто тих, хто перебували під владою
домоволодільця. На підставі Законів XII таблиць
адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом удаваного триразового продажу
сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до
батька. Потім усиновитель для форми пред’являв віндикаційний позов проти
довіреної особи, яка не заперечувала проти цього. Наслідком цієї процедури
була передача претором усиновленого усиновителю. Припинення батьківської
влади. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська влада тривала
до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська влада припинялася
внаслідок: 1) смерті домоволодільця або
підвладного; 2) втрати свободи домоволодільця
або підвладними; 3) придбання підвладними деяких
почесних звань (жрецьких звань, посади консула, претора, патриція тощо); 4) звільнення сина самим батьком,
що має назву емансипації (emancipatio). У законодавстві Юстиніана
емансипація могла здійснюватися за заявою домоволодільця; наданням
підвладному протягом тривалого часу самостійності; отриманням імператорського
рескрипту. Опікою є турбота і представництво, встановлені
правом для таких людей, які не можуть належним чином потурбуватися про свою
особу і майно. У римлян не існувало принципової відмінності між опікою і
піклуванням. Опіка призначалася над недієздатними особами, і опікун мав право
від імені підопічних укладати всі правочини. Опікунська влада як влада
сімейна, встановлювалася і в інтересах тих осіб, які були позбавлені
сімейного піклування. Опіка встановлювалася над малолітніми обох статей і над
жінками будь-якого віку. Інститут піклування з’явився пізніше. Розрізняли такі види піклування: • над душевнохворими; • над марнотратцями; • над неповнолітніми, які не
досягли 25 років; • над особами, які у зв’язку з
фізичними дефектами (глухота, німота, сліпота тощо) потребували захисників; • над деяким майном, що
призначалося до певного часу (піклування над майном спадкоємця, який ще не
народився; над майном особи, яка потрапила у полон та ін.). Опіка та
піклування встановлювалися за заповітом, законом і розпорядженням влади. |
|||
|
|
|||
