|
|
Київський професійно-педагогічний коледж
|
||
|
|
Основи
римського приватного права Електронний
підручник |
||
|
Додатки |
Тема 2: Особи в римському праві та
процесуальний |
||
|
2. Поняття особи та її правоздатність 8. Поняття
і класифікація римських позовів 9. Захист і
заперечення проти позовів. 10. Особливі засоби
преторського захисту. 11. Форми захисту
суб’єктивних прав. Система римського права
складається з jus publicum та jus privatum. Приватне право поділялося на дві
основні правові групи. Перша регулювала питання правоздатності та
дієздатності суб’єктів права як учасників суспільного та приватного життя
римського суспільства, тобто статус, становище особи, друга — правове
становище окремих осіб у сім’ї. Тому приватне право прийнято поділяти на
статусне і сімейне право. Статусне право — це система
правомочностей (права і обов’язки в дії), яка регулювала питання правоздатності
і дієздатності суб’єктів права. Правоздатність — властивість
суб’єктів бути носіями прав і обов’язків. У зв’язку з тим, що права та
обов’язки стосувалися різних речей, було прийнято розрізняти: правоздатність
у публічному праві і правоздатність у приватному праві. Правоздатність у
галузі публічного права (публічноправова правоздатність) полягала в
можливості окремих суб’єктів брати участь у громадському житті римської
держави (служити в римських легіонах, обирати і бути обраним, брати участь у
світських і релігійних святах), тобто мати можливість впливати на хід
державних справ. Правоздатність у галузі приватного
права (приватноправова правоздатність) полягала в можливості окремих
суб’єктів права бути носіями часткового або повного права в приватному житті,
тобто мати можливість (право) користуватися нормами сімейного, речового,
процесуального права (право на судовий захист). Дієздатність — це здатність
суб’єкта права самостійно виступати в правовому процесі, тобто самостійно
користуватися власними правами і самостійно виконувати власні обов’язки.
Дієздатними визнавалися ті суб’єкти права, які були здатні від свого імені і
за власною волею здійснювати правові дії, особисто виконувати взяті на себе
обов’язки, особисто відповідати за власні протиправні вчинки. 2. Поняття особи та її
правоздатність Особа (persona) в юридичному
розумінні — це той, хто має права та може бути суб’єктом права (наприклад,
може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб’єктом цивільних
прав і обов’язків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна
особа). Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм
закріплених у правових нормах суб’єктивних прав та обов’язків. Межі
правоздатності різних категорій осіб визначаються об’єктивним правом (законами,
звичаями, постановами тощо). Правоздатність, притаманна людині як
життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану
здоров’я. Правоздатність суб’єкта права
починається з моменту народження і припиняється з настанням смерті. Правоздатність у римському праві
складається з трьох статусів: • status libertatis (статус
свободи) — бути вільним, а не залежним; • status civitatis (статус
громадянства) — бути громадянином Риму; • status familiae (сімейний
статус). За статусом свободи розрізнялися
вільні і раби, за статусом громадянства — римські громадяни та інші вільні
особи, але не громадяни. За сімейним статусом особи в сім’ї поділялися на:
осіб свого права (persona sui juris) — глава родини (pater familіas) та осіб
чужого права (persona alieno juri subjesta) — підвладні. Повна правоздатність
у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського
громадянства і сімейного стану глави сім’ї (pater familias). Юридичне становище людини як суб’єкта права
і члена громадянського суспільства з огляду на певні об’єктивні обставини
може бути змінене. Таке обмеження правоздатності має назву capitis deminutio.
У зв’язку з тим що правоздатність зумовлюється трьома статусами особи,
capitis deminutio має три ступеня обмежень: maxima — повний; media —
середній; minima — мінімальний. Capitis deminutio maxima настає, коли
римський громадянин втрачає свободу. Capitis deminutio media настає у зв’язку
із втратою статусу громадянина. Capitis deminutio minima настає у разі зміни
правового становища особи в сім’ї. На обмеження правоздатності суттєво
впливає стан громадянської честі. Стан громадянської честі — це
повага, якою користується людина у своїх співгромадян у силу належних їй
правомірності та моральної якості. Громадянська честь може втрачатися, тоді
настає безчестя. Безчестя може бути за законом або за фактичних обставин.
Безчестя за законом настає на підставі розпорядження закону або цивільного
права (ганебна відставка солдата, фіктивне банкрутство, лжесвідчення,
двоєженство, розлучення, недоброчесне опікунство, невиконання обов’язків,
виказування). Фактичне безчестя наставало з моменту осудження суспільством
морального занепаду людини (невпійманий злодій, картярний шулер, п’яниця, розпусник).
Правоздатність у галузі приватного права обмежувалася також належністю людини
до певного класу суспільства. На обмеження правоздатності впливала також
віра, окремі професії. Однієї правоздатності було замало,
для того щоб повною мірою користуватися благами права. Адже правоздатність —
це тільки наявність прав, скористатися якими особа могла самостійно тільки за
наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом
об’єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка
має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати
за власні протиправні дії. У римському праві не за кожною особою визнавалася
здатність здійснювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що
особисто користуватися власними правами і особисто відповідати за власні
протиправні дії могли тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним
станом могли гарантувати, що вони можуть поводитися як розумні люди. На
відміну від правоздатності дієздатність наставала у людини не з моменту її
народження, а із досягненням певного віку, коли вона ставала спроможною
правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені
правопорушення, тобто самостійно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від
інших факторів: стану здоров’я, поганих вчинків тощо. Все населення Римської
держави поділялося на такі вікові групи. Перша — це діти: хлопчики і
дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх
імені діяв опікун. Друга — дівчата віком 7–12 років і
хлопці 7–14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними,
могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін). Третю групу становили особи (з 12
років — дівчата, з 14 до 25 років — хлопці), що визнавалися неповністю
дієздатними. Повноліття наставало у 25 років. На обмеження дієздатності осіб
впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, слабоумство), фізичні
вади (відсутність якогось органа або неправильне його функціонування, відсутність
зовнішнього сприйняття). Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи,
які в силу слабкості характеру марнували своє майно, і через це виникала
загроза втрати майна. Марнотратникам призначався піклувальник, який
опікувався їхнім майновим станом. Будь-яке становище (статус) особи могло бути
оскаржене. Тому у зв’язку з необхідністю вирішення питань, чи є людина
вільною, чи рабом, особою свого права чи чужого були створені статусні суди,
тобто суди, в яких вирішувалися питання правового становища фізичних осіб.
Існувало три види судів, у яких у процесуальному порядку розглядався статус
особи: 1) суд, в якому потрібно було довести, що певна особа, яка живе як
раб, насправді є вільною; 2) суд, де потрібно було довести, що певна особа,
яка живе як вільна, за своєю суттю є рабом; 3) суд, у якому потрібно було
довести, що певна особа є вільною від народження чи вільновідпущеною. Юридична особа — це союзне утворення, що
об’єднує людей і майно, що користується самостійною правоздатністю і
визнається суб’єктом права. Щоб вважатися утвореним, треба, щоб у союзному
об’єднанні було не менше як три особи, а також мало бути майно та
уповноважена особа, яка діяла від імені об’єднання. Вищим органом вважалися
загальні збори всіх членів об’єднання, на яких рішення приймалися більшістю
голосів. Юридична особа припиняла свою
діяльність: • зі смертю або вибуттям особи зі
складу юридичної особи; • якщо державна влада позбавляла
її характеру юридичної особи за протиправні дії; • у випадку ліквідації майна; • при прийнятті рішення для
припинення діяльності на загальних зборах засновників; • за умови досягнення мети, заради
якої створювалася юридична особа; • у разі закінчення терміну, на
який було створено юридичну особу. За статусом і повноваженнями
розрізняли такі юридичні об’єднання: • держава; • імператорський престол; • політичні союзи: общини, міста,
колонії, провінції; • вільні союзи (релігійні колегії,
похоронні колегії, політичні клуби, союзи ремісників); • церковні інститути (церкви,
храми, монастирі, богоугодні будинки, лікарні). Римські юристи розробили такі принципи, які
характеризували юридичну особу: 1) незалежність існування
юридичної особи від зміни або вибуття її окремих членів (вихід з об’єднання і
вступ нових осіб, аж до його повного оновлення, не впливає на його правовий
статус); 2) наявність власного імені, під
яким ведуть справи юридичної особи; 3) наявність особистого майна, яке
перебуває у власності юридичної особи, а не у власності його окремих членів.
Майно юридичної особи існує як відокремлене майно, а не як спільна власність
фізичних осіб; 4) наявність самостійних прав і
обов’язків; 5) можливість юридичної особи та
окремих її членів вступати в цивільні правовідносини як рівні суб’єкти; 6) належність усього, що юридична
особа отримує зі своїх клієнтів, їй самій, а не окремим її засновникам; 7) можливість юридичної особи
самостійно вести справи і відповідати в суді. Римські юристи вперше перенесли
захист порушених прав зі сфери самосуду, кривавої помсти в юридичну площину,
виробили механізми, які робили судові розгляди максимально справедливими та
результативними. Досягалося це за допомогою таких
послідовних юридичних процедур: • довготривалого з’ясування всіх
обставин, пов’язаних з порушенням прав; • з’ясування та поновлення
порушених прав форми процесу, процедури, тобто була створена сукупність
обов’язкових і послідовних дій у ході судового розгляду. Юридичні норми існують у різних
формах. Ці форми, в яких утворюються норми права (правила поведінки), мають
назву джерел права. Джерела права — це спеціальний
правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму, закріплення і втілення
юридичних норм. Юридичні норми — це виражене в джерелах права загальнообов’язкове
правило поведінки, яке виступає як зразок можливої або необхідної поведінки,
що охороняється від порушень заходами державного примусу. З цих форм
об’єктивного права (звичай, закон) для громадян виникають суб’єктивні права.
Кожний громадянин може користуватися своїм приватним правом або відмовлятися
від нього, але у межах, визначених нормами об’єктивного права. “Ніхто не
вважається зловмисником, якщо він користується правом, що йому належить” (Д.
50.17.55). Суб’єктивні права надавалися приватним особам для того, щоб за їх
допомогою задовольняти свої практичні інтереси. Дуже часто особи
розпоряджалися своїм правом шляхом його здійснення. Під здійсненням права
розуміли реалізацію тих можливостей, які надавалися законом або договором
власнику суб’єктивного права. Отже, здійснити своє суб’єктивне
право означало реально використати ту юридичну свободу, яка була гарантована
суб’єкту державою. Суб’єктивні права здійснюються за допомогою активних
юридично значимих дій. Наприклад, власник може самостійно користуватися своїм
майном, може віддати його в оренду, обміняти, продати. В усіх цих випадках і
реалізується право на свої активні позитивні дії, за допомогою яких і
задовольняються інтереси особи. За загальним правилом кожний громадянин за
своєю волею може користуватися чи не користуватися своїм цивільним правом. З
цього приводу Гай висловився так: «Ми не повинні нерозсудливо користуватися
своїми правами». Але існують фактичні обставини.
Тут і далі посилаємося на Дигести за загальною традицією: Дигести (Д); Книга;
титул у книзі; фрагмент; частина (параграф фрагмента), коли хто-небудь
перешкоджає суб’єкту права користуватися своїм правом. Тому виникає
необхідність у захисті своїх прав від порушників. Цей захист суб’єктивних прав
передбачає дві мети: 1) запобігти можливості порушення
прав у майбутньому; 2) усунути вже здійснене порушення
права, тобто ми повинні зафіксувати порушене право. Тому було важливо не тільки знати,
чи має особа суб’єктивне право, важливішим було питання, чи є у суб’єкта
можливість судовим шляхом домогтися здійснення свого суб’єктивного права. В
римському праві це виражалося таким чином: чи є у певної особи право на позов
(action). Лише в тих випадках, коли орган держави в особі претора
встановлював можливість пред’явлення позову, можна було говорити про право,
яке захищалося державою. Іноді суб’єкти здійснювали свої права з порушенням
їх меж, тоді це характеризувалося як зловживання правом. Зловживання правом
вважалося особливим цивільним правопорушенням. 8. Поняття і класифікація римських
позовів Нормальний
порядок речей, у якому здійснюється право, у випадку оскарження чи порушення
з боку інших осіб, полягає у зверненні до суду. Передусім суд вирішував, чи
існувала суперечлива справа, і у разі необхідності вживав примусових заходів
для здійснення правосуддя. Але для цього потрібне пред’явлення позову з боку
заінтересованої особи. Протилежна сторона в цей час протиставляла свої
заперечення тощо. Далі потрібно довести ті суперечливі факти, які свідчили
про правоту або неправоту сторін, після чого приймалася постанова суду. Дії
позивача і відповідача визначалися як право вимагати і право заперечувати
(arere, negere). У римському праві позов (action) є нічим іншим, як правом
домагатися через суд того, що належить особі. Тобто позов — це звернення до
суду за захистом своїх порушених прав. Формування позовної вимоги становило
дуже суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. Позивач
повинен був викласти свої вимоги у суворому обліку законних приписів з
конкретного приводу. Від судової влади (претора) залежало, чи дати право на
позов з пред’явленого приводу, чи відмовити у ньому. Була розроблена ціла система
позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих
позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку
претора. Римські юристи розробили такі види
позовів: 1) за системою римського права
розрізняли: цивільні позови, які ґрунтувалися на приписах цивільного права
(jus civile), та гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя
судовими органами; 2) позови суворого права, за яких
суддя повинен був дотримувати суворого припису закону, та позови доброї
совісті, за яких суддя мав широкі можливості при винесенні рішень, які
базувалися на чесності та справедливості; 3) позови особисті (персональні),
спрямовані проти особи, яка була зобов’язана здійснити на користь позивача
якусь дію (наприклад, виплата боргу); 4) речово-правові позови
(реальні), спрямовані на визначення права стосовно визначення речей, тобто на
захист речових прав (позов про повернення своєї речі від особи, в якої ця
річперебувала). Якщо об’єктом спору є дія, мав місце особистий позов, а якщо
річ — речовий позов. Речово-правові позови поділялись
на: а) реіперсекуторні позови, за
допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових
прав і намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем (позов
про повернення грошей); б) штрафні позови, спрямовані на
часткове покарання відповідача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача
штрафом; в) змішані позови, спрямовані і на
відновлення порушеного майнового права, і на покарання у вигляді штрафу; 5) публічні (популярні) позови. Ці
позови пред’являлися для захисту громадських інтересів (пред’являлися тим,
хто щось підвісив або поставив, хто щось вилив або викинув на вулицю); 6) фіктивні позови (позови з
фікцією). Ці позови містили певну фікцію про те, що яка-небудь умова закону
збережена, хоча цього не було; 7) ноксальні позови. Це позови про
відшкодування збитків при деліктах, здійснених особами чужого права або
рабами без відома pater familias, 8) позови спадкоємців. Це позови
про розподіл спадкового майна; 9) позови проти осіб, які
впливають на чужих рабів таким чином, щоб погіршити їх фізичні і моральні
якості. Колізія та кумуляція позовів. Деякі цивільно-правові відносини
були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія
(розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був зручнішим, але при
тому використовував можливість виключення інших позовів. Як виняток
допускалося, щоб позивач пред’являв проти відповідача кілька позовів. У таких
випадках існувала кумуляція позовів. 9. Захист і заперечення проти
позовів. Римське право давало можливість і
відповідачу захищатися проти пред’явленого до нього позову. Пред’явлений
позов відповідач міг визнати або оскаржити. В тому разі, коли відповідач
визнавав існуючі вимоги за позовом, на думку римських юристів, боржник
виносив нібито рішення за власним рішенням (“Той, хто зізнався, вважається
присудженим, нібито присудженим за власним рішенням”) (Д. 42.21). Але якщо
відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його
підстави. При цьому виникали такі ситуації. A. Відповідач заперечував ті
факти, на яких базувалося право позивача. Довести наявність цих фактів було
обов’язком позивача. B. Відповідач наводив свої факти. Довести наявність цих
фактів — обов’язок відповідача. Відповідач, який необґрунтовано заперечував
позов, сплачував штраф, який присуджувався в подвійному розмірі. На позивачів, що необґрунтовано
пред’являли позов, були встановлені заходи, застосування яких залежало від
суддів: 1) відповідач міг вимагати від
позивача спеціальної штрафної стипуляції; 2) відповідач міг просити
позивача, щоб він присягнувся, що діє добросовісно. 10. Особливі засоби преторського
захисту. Крім звичного позовного порядку розгляду
приватних справ, існувало інтердиктне провадження. Особливим засобом захисту
суб’єктивного права було будь-яке втручання преторів. Це був прояв
адміністративної влади преторів. Користуючись владою, що їм належала, претори
здійснювали захист спеціальними засобами для поліпшення, доповнення та
усунення недоліків цивільного процесу. Види засобів преторського захисту: —
інтердикти (interdictum); — стипуляція (stipulatio); — реституція
(restitutio); — введення у володіння (missiones in possessionis). Інтердикти
— це короткі вказівки, які претори направляли особам за вимогами
заінтересованих осіб з метою створити нові, зберегти старі або відновити
порушені фактичні обставини. Існувало кілька груп інтердиктів: 1) інтердикти, якими заборонялися
будь-які насильницькі порушення; 2) інтердикти, якими наказувалося
відновлення порушеного стану; 3) інтердикти, за допомогою яких
засновувалися нові відношення; 4) інтердикти, видання яких мало
за мету відновлення стану володіння. Стипуляція — це публічна обіцянка
сплатити певну суму або зробити щось. Види стипуляції: 1) стипуляція для регулювання
правильного проведення спору; 2) стипуляція для забезпечення
безперешкодного проведення судового процесу. Реституція — це повернення,
відновлення попереднього стану. В особливо важливих випадках претор дозволяв
знищувати юридичні наслідки, які наставали у зв’язку з тим, що він визнавав
несправедливим застосування в подібних випадках загальних норм права. За
допомогою цього правового засобу претори усували збиток, нанесений особою,
яка виконувала обов’язки. Введення у володіння здійснюється за розпорядженням
претора для збереження певного майна або для виконання певних дій. 11. Форми захисту суб’єктивних
прав. Цивільний процес являв собою систему
юридичних норм, що регулювали питання про засоби і дії, які застосовувалися
носіями суб’єктивного права для активізації державного примусового апарату з
метою захисту своєї правомочності, якщо сторони не бажали виконувати
покладені на них певним судом зобов’язання добровільно. В ході цивільного
процесу відновлювалися форми захисту діючих прав. У Римській державі захист
порушених суб’єктивних прав здійснювався в трьох історично змінюваних формах
процесів: легісакційного, формулярного, екстраординарного. У стародавньому
праві існував лише легісакційний процес. У класичному періоді діяв
формулярний процес, а в посткласичному — функціонував екстраординарний
процес. У легісакційному і формулярному процесах існували додаткові елементи,
які передбачали участь у них приватних осіб, тому ці судові процеси
називалися “приватне судочинство”. В екстраординарному процесі приватний
елемент був відсутній, оскільки все правосуддя здійснювалося державними органами.
Легісакційний процес. Виданий у
389 р. до н. е. декрет забороняв самоуправство, яке з цього часу почало
вважатися кримінальним злочином. Цивільне судочинство стало єдиним засобом
захисту прав громадян. Право державних судових органів організовувати для
вирішення спору судовий розгляд, який вирішував справи по суті, називалося
юрисдикцією. Суддя, який міг вирішити справу на власний розсуд, називався
арбітром (arbiter). Найдавнішою формою цивільного процесу в Римі був
легісакційний процес. Він був заснований на законі як противага до застарілих
форм приватної саморозправи. Legis actio в перекладі з латинської мови
означає “законні дії”. Легісакційний процес міг
здійснюватися в різних формах: • засобом закладу; • накладанням руки; • взяттям застави; • вимогою про призначення судді; • запрошенням відповідача до суду.
Легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою.
Процес розгляду спору починався зверненням позивача зі своєю вимогою до
претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов’язувала позивача
починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх
вимог. Не завжди позивачеві вдавалося точно дотримуватися форми звернення до
претора, тому що позовні форми зберігали жерці у суворій таємниці, а запам’ятати
її було не просто. Найменший відступ від форми звернення призводив до втрати
права на позов і як наслідок — процес припинявся. Легісакційний процес передбачав
дотримання деяких правил: 1) передбачалася обов’язкова
участь позивача і відповідача; 2) судовий процес був публічним,
його проведення проходило просто неба і тільки на римських форумах (jus); 3) забезпечення присутності
відповідача було обов’язком позивача. Легісакційний процес складався з
двох стадій: 1) in jure — підготовка до винесення
рішення; 2) in judicum (apud judicum) —
винесення рішення. Перша стадія — виголошення
претензії перед магістратом (претором). Діяльність претора полягала у
визнанні права позову і призначенні судді. Завершальним етапом першої фази
було засвідчення спорів (letis contestatio) і направлення спірної справи до
судді для винесення рішення. Друга стадія — це формальний
розгляд справи, де органами судового процесу були судді, арбітри,
рекуператори. Судді були приватними особами, римськими вільними громадянами,
які за вказівкою претора мали вершити правосуддя. Арбітри були суддями з
питань розбору чи з питань вирішення суперечок при розподілі загального
майна. Рекуператори — судді, які розглядали справи між римськими громадянами
і перегринами. У другій фазі встановлювалася достовірність фактів, наводилися
докази, виносився вирок (sententia). Існували різні види вироків: • декларативний, який визначав
існування якого-небудь права; • кондемнаторний (обвинувальний),
якщо приймалися позовні вимоги; • абсолютарний
(виправдовувальний), коли позовні вимоги відхилялися. Вироки на другій фазі
легісакційного процесу були остаточними і діючими. Формулярний процес. Суворість, консерватизм
стародавнього права, дія якого поширювалася лише на римських громадян, ставали
гальмом у розвитку римського правового порядку. В II ст. до н. е. була
створена законна база для нового виду цивільного процесу. В 160 р. до н. е.
був прийнятий закон Aebutio. Цим законом було введено новий судовий процес,
який мав назву формулярний. В основу формулярного процесу була покладена
діяльність претора, що вів справи перегринів, на принципах добропорядності й
справедливості. І легісакційний, і формулярний процеси складалися з двох
частин — in jure, in judicum. Основною характеристикою формулярного
процесу була неформальність, оскільки сторони вже у довільній манері
висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши
юридичну сутність спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав
коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків
претор передавав позивачеві, а позивач — відповідачеві. Якщо відповідач
приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також наставав
обов’язок відповідача дати свідчення суддям. Формула була викладом юридичної
суті справи і являла собою ті рамки, в яких повинен проходити судовий розгляд
у другій фазі. Формула завжди починається називанням судді, якому
направлялася справа (nominatio) з наказом, яким чином вирішити спір. У формулі розрізняли чотири
основні частини: • інтенція (intentio); , • демонстрація (demonstratio); • кондемнація (condemnatio); , • ад’юдикація (adjudicatio). Інтенція (обвинувачення) — виклад
претензій позивача (сутність спору, позовні вимоги). Демонстрація (опис) — частина
формули, яка була основою для більш конкретного викладу вимог позивача. Вона
існувала в зобов’язальних позовах. Кондемнація (звинувачення,
осудження) — це частина формули, яка уповноважувала суддю звинуватити або
виправдати відповідача. Ад’юдикація (присудження) — ця
частина формули переважно мала місце в судовому процесі при розподілі
загального майна, поділі спадщини, при спорах про відновлення меж на
земельних ділянках. Існували додаткові частини
формули, які вносилися претором на вимогу заінтересованих осіб: • exeptio; • prescriptio. Exeptio (протест, заперечення) —
це заперечення відповідача, яке направлялося проти вимог позивача. Prescriptio (застереження) — це
частина формули, що вносилася на початку формули і могла бути використана з
різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для
уточнення вимоги, яку пред’являв позивач. Найчастіше прескрипіцію
використовували, щоб підкреслити, що в цьому разі позивач має намір повернути
собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих
правовідносин до наступного разу. Отже, складена формула є інструкцією для
судді. Складні частини постанов сучасних судів відповідають основним
елементам преторської формули. Екстраординарний
процес. У кінці класичного періоду формулярний
процес був витіснений екстраординарним. У цьому процесі змінилася процедура
виклику до суду. Ця процедура набуває офіційного письмового характеру.
Преторська формула залишається в минулому. Позов перетворюється на скаргу
позивача, яка заноситься до протоколу суду. Extra ordere — надзвичайний
порядок. Рішення в екстраординарному процесі є наказом. У 294 р. конституція імператора
Діоклетіана проголошувала остаточну судову реформу у вигляді
екстраординарного процесу. В своїй конституції імператор вказував на те, що
правителі провінції часто перекладають усі судові справи на нижчих
чиновників, і вписав у цю конституцію, щоб правителі провінцій самі особисто
вирішували всі судові справи. Характерною рисою екстраординарного процесу є
зосередження судової та адміністративної функцій у руках одного і того самого
адміністратора. З’являються спеціальні судові інстанції з військових,
фінансових, духовних справ для окремих осіб. Скаргу позивача заносили в
протокол судового засідання, а потім офіційно повідомляли відповідачу. Виклик
до суду здійснювався офіційно за участю представника державної влади.
Відповідач не зобов’язаний був одразу з’являтися до суду. Для явки
відповідача призначали будь-який день за бажанням позивача, але не раніше ніж
за чотири місяці після пред’явлення позову (для збору доказів і заперечень
позивача). Якщо відповідач не з’являвся до суду, то за правом Юстиніана,
можна було розглядати судову справу і винести вирок. Сторони після їх явки до
суду обов’язково давали клятву і присягу. Відмова від клятви була причиною
можливого припинення судового процесу. Судове засідання проводилося лише
за зачиненими дверима. Присутніми могли бути тільки сторони, свідки,
помічники судового магістра, а також особливо почесні особи. Все, що робилося
в суді, фіксувалося в судовому протоколі. Визначилася також система
винагороди судового чиновника, тобто процес переставав бути неупередженим.
Сторони зобов’язані були вносити судове мито. Судовий процес зберіг
характерні риси попередніх судових процесів. В extra ordere вперше вводиться
апеляція (appellatio), тобто вторинне представлення можливості апеляції на
рішення судді на вищі інстанції. Право на апеляцію мали не лише сторони
судового процесу, а й інша зацікавлена сторона. Appellatio — це прохання, з
яким особа після винесення судового рішення зверталася у суди вищого рівня,
вимагаючи перегляду вирішення справи. Особа, право якої порушено, мала право на
позовний захист — на відновлення свого права. При цьому їй надавали
можливість самій вирішувати, пред’являти позов до винного чи ні. Позовна
давність — це встановлений законом максимальний термін, після закінчення
якого виключалася можливість процесуального захисту порушеного права особи,
що не потребувало перегляду своєї справи. До V ст. у римському праві
існувало поняття законного строку пред’явлення позову. Як і в межах законного
терміну пред’явленого позову, так і в межах позовної давності особа могла
здійснювати захист порушених прав і пред’являти позов, але при закінченні
законного терміну можливість процесуального захисту права особи була
неможливою. При позовній давності закінчення часу погашалося правом особи,
якщо це право не використовувалося особою протягом певного часу. Тобто
причина, що виключала право, було не закінчення часу права особи, а
бездіяльність суб’єктивного права протягом встановленого законом часу.
Законні терміни встановлювалися для окремих позовів, наприклад, для позовів з
договору купівлі-продажу, у зв’язку з недоброякісністю товару, був
встановлений термін шість місяців. Позови, пов’язані із спадщиною, могли
подаватися протягом п’яти років. В епоху імператора Юстиніана з появою
позовної давності строк встановлювався в 30 років. |
|||
|
|
|||
