|
|
Київський професійно-педагогічний коледж
|
||
|
|
Основи
римського приватного права Електронний
підручник |
||
|
Додатки |
Тема 1: Формування системи римського
права, поняття |
||
|
1. Предмет та
система римського приватного права 3. Етапи розвитку римського права 5. Джерела
римського цивільного права. 1. Предмет римського приватного права. Римське приватне право є правом найбільшої
держави античного суспільства. Зароджувалося воно у стародавній період у
невеликій римській общині (датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 р.
до н. е.). Будучи нескладною та архаїчною правовою системою, яка
обслуговувала примітивний уклад життя невеликої римської общини, римське
право того часу відзначалося вузько національним і патріархальним характером.
У боротьбі за своє існування Рим у подальшому об’єднав майже весь античний
світ. Маленька римська община стає могутньою державою. Істотно
змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства, руйнується
старий патріархальний лад, змінюється примітивне натуральне господарство,
виникають більш складні економічні відносини, закладається фундамент для
подальшого світового суспільного розвитку. На території Римської держави
виникають і встановлюються численні ділові, торговельно-грошові відносини, в
яких беруть участь представники різних країн. Виникає потреба в регулюванні
цих нових відносин. Старе римське право для цієї мети не було придатним,
потрібне було нове право, яке б могло однаково задовольняти інтереси всіх
учасників суспільних відносин. Правова дійсність вимагала привести старі
норми у відповідність до нових умов та потреб суспільства. Римське
право базується на таких засадах універсальності: вбирає в себе ті звичаї
міжнародного торгового обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних
зносинах, та надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникає те римське
право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже,
предметом вивчення курсу “Основи римського приватного права” є система
правових норм Стародавнього Риму, яка регулювала суспільні відносини між
приватними особами, а саме: •
сукупність особистих прав, правове становище суб’єктів у майнових відносинах,
можливість суб’єктів здійснювати угоди майнового характеру; •
питання правового захисту приватних прав; •
шлюбно-сімейні відносини; •
відносини, пов’язані з власністю та іншими правами на речі; •
зобов’язання суб’єктів, які виникають з різних підстав: договорів,
правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень; • коло
питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих. Римське право у Стародавньому Римі — це
складне правове явище, яке об’єднувало три правові системи: jus civile —
цивільне право; jus gentium — право народів; jus praetorium — преторське
право. Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно,
доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати
те, що воно відповідало періоду становлення суспільства і держави. Цивільне
право — це національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини
виключно між римськими громадянами. Воно відзначалося національною
обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Дія
норм цивільного права обмежувалася територією Риму. Зрозуміло, що цивільне
право не могло протягом тривалого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства,
яке активно розвивалося. Цивільне право неспроможне було регулювати майнові
відносини між римськими громадянами, з одного боку, та громадянами, які
проживали за межами Риму (перегрини), — з іншого. Така потреба зростала,
оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Підкорені Римом
народи мали високий рівень правової культури, яка мала зворотний вплив і на
римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили
необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до
юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між
римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор
звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті
юридичні підстави, яких не було у цивільному праві. Так
виникла ще одна правова система римського права — право народів. Приймаючи
все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було
прогресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам
часу та чутливо реагувало на зміни в суспільстві. Воно вигідно відрізнялося
від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму
та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Дві
системи (цивільне право і право народів) існували і розвивалися паралельно,
проникаючи одна в одну, взаємозбагачуючись. Але згодом ці системи стали
безнадійно відставати від вимог цивільного обороту. Претор перегринів,
розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві
народів, надавав судовий захист виходячи із уявлень про справедливість,
добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього,
що можна об’єднати поняттям “природне право”. Поступово
поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова система під
назвою преторське право. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного
права, певної скутості права народів, спростивши багато правових процедур,
преторське право набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і
глибокого змісту, що робило його доступнішим, ефективнішим і надійнішим
засобом захисту прав та інтересів суб’єктів права. Всі
три правові системи сукупно становили римське право. Врешті-решт зазначені
системи зблизилися настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було
вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право
(jus publicum). Давньоримський юрист Ульпіан (кінець II — початок III ст. н.
е.) так визначив ці поняття: “Публічне право — це право, яке стосується
положення Римської держави, приватне право — це право, яке стосується користі
окремих осіб”. У подальшому доля цих галузей римського права була різною.
Римське публічне право не пережило Римської держави, залишивши у спадок лише
деякі терміни. А римське приватне право, навпаки, відіграло значну роль у
розвитку приватного права в Середньовіччі і в Новий час, воно лягло в основу
законодавства багатьох країн шляхом прямого запозичення або прийняття його
принципів. Приватне право означає автономію сторін, але обмежену публічним
правом. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний.
Людина може захищати своє право або відмовитися від нього; вона може подати
позов до суду, але може цього й не робити; зміст договору визначається вільним
власним міркуванням. Але строго розмежування між двома сферами інтересів бути
не може. Інтереси приватні й публічні тісно взаємопов’язані. Сферу приватних
прав інколи важко відрізнити від сфери публічних прав, та й самі галузі
приватного і публічного права на різних етапах історичного розвитку у різних
народів визначалися по-різному. 3. Етапи розвитку римського права Оскільки
формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи
відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є
виокремлення етапів (періодів) розвитку Римської держави та римського права.
Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами: 1)
царський (754 — 509 pp. до н. е.); 2)
республіканський (509 — 27 pp. до н. е.); 3)
період імперії (27 р. до н. е.— 476 р. н. е.). Період імперії поділяється на:
принципат (27 р. до н. е. — 193 р. н. е.) та домінат (284 — 476 pp. н. е.). Але
процес періодизації римського права має певні нюанси. Існує кілька
періодизацій розвитку римського права. Принципового значення щодо
кваліфікації римського права ці відмінності у періодизації не мають, оскільки
розглядали тільки загальні та умовні етапи історичних змін. Межі між
періодами умовні, хоча в багатьох випадках визначаються з точністю до року,
коли відбулася значна подія, з якою пов’язаний цілий комплекс змін у правовій
системі. Якщо
брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то
його розвиток можна поділити на п’ять основних періодів: •
архаїчний (753 — 367 pp. до н. е.); •
докласичний (367 — 17 pp. до н. е.); •
класичний (17 р. до н. е. — 284 р. н. е.); •
післякласичний (284 — 476 pp. н. е.); •
юстиніанівський (527 — 565 pp. н. е.). 1. Архаїчний період характеризується як етап початкового
формування римського права. У цей період відбувається становлення головних
видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до
державного законодавства та заснованої на звичаєвому праві постійної судової
практики. У 367 р. до н. е. була введена посада міського претора. З 242 р. до
н. е. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів поля- 14 15 гало в
наданні допомоги консулам, а за їх відсутності — у виконанні обов’язків
останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засідання сенату,
мав право голосувати у них. Поступово в їхніх руках зосереджувалася судова
влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало
право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у
розвитку римського приватного права. Із запровадженням посади претора
пов’язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей
період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони. 2. Докласичний період. У цю епоху Римська республіка досягає
апогею свого розвитку та підходить до періоду занепаду, здійснюється
закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Поряд із
загальнонародним державним законодавством важливу роль почала відігравати
судова та преторська (магістратська влада) правотворчість. Докласичний період
— час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного
періоду пов’язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення
правосуддя (17 р. до н. е.). Джерелами права в цей період є постанови
народних зборів, едикти преторів. 3. Класичний період. В умовах розпаду республіканських
установ та затвердження у 284 р. н. е. домінату здійснюється формування
принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римлян. В основі
класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи
справедливості і гуманізму. Цей період відзначається розквітом римської
юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римське
право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права
класичної епохи набули логічно та юридично закінченого вигляду, і системи
стають зразком для приватного права взагалі. Джерелами права в цей період є
постанови сенату та діяльність юристів. 4. Післякласичний період. З часів домінату здійснюється
спрощення та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча
діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого
законодавця. Розвиток імператорського законодавства та його переважаюче
значення змінює джерела права. Постанови імператора почали називатися
конституцією. 5. Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора
Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для
правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів
та імператорських конституцій. Після падіння Римської імперії в 476 р.
римське приватне право продовжувало існувати і розвиватися в східній частині
— Візантії. Правова культура візантійської імперії, яка успадкувала традицій
римської державності, надала другого історичного життя римському праву. Ця
традиція багато змінила у змісті і системи класичного римського права, але з
урахуванням таких змін римське право лягло в основу правових систем багатьох
країн. У візантійські часи римське право знайшло свою повну кодифікацію (звід
цивільних законів Юстиніана), яка стала пріоритетним джерелом римського
права. Кодифіковане римське право візантійського зразка, особливо Кодекс
Юстиніана та його Новели, стали основою для формування нової галузі правової
культури — церковного православного права. Велике значення для збереження
римського приватного права мала та обставина, що церква всі свої спірні
справи (тобто спори між церковними установами, монастирями та окремими їх
служителями) вирішувала на основі римського права, внаслідок чого, природно,
сфера дії римського права значно розширювалася. Історія
римського права у Західній Європі, починаючи з епохи Середньовіччя, є
прикладом його запозичення в інтересах застосування до особистої юридичної
культури та практики. Культурний підйом у Західній Європі на межі XI–XII ст.
спричинив відродження римського права, починається його рецепція (від лат.
reception — сприйняття, запозичення, засвоєння). Визначну
роль у відродженні і популяризації класичного римського права відіграв
Болонський університет, який був заснований наприкінці XI ст. У Болонській
школі викладали римське право. Викладання полягало у публічному зачитуванні і
тлумаченні джерел римського права, а слухачі одночасно під диктовку
записували ці тлумачення (глоси). Звідси й сама школа отримала назву “школа
глосаторів”. У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли так звані
коментатори, або постглосатори. Вони більше уваги приділяли тлумаченню глос,
ніж безпосередньо джерелам. Знову сформоване таким чином римське право
стало у XVI ст. головним елементом юридичної науки та практики в Італії,
Іспанії, особливо у Німеччині. Судам, наприклад у Німеччині, наказували застосовувати
насамперед не національне, а римське право. Рецепійоване
римське право, яке було засноване спільними зусиллями глосаторів,
коментаторів та німецьких вчених-юристів, одержує нову назву — сучасне
римське право, яке діяло у Німеччині аж до прийняття Німецького цивільного
уложення, що набуло чинності з 1 січня 1900 р. Вплив римського права
простежувався в Цивільному кодексі Наполеона 1804 року, в російських
цивільних уложеннях 1903-го та 1905 pоків. З XVIII ст. починається період
наукового освоєння римського права в рамках так званої історичної школи
права. Відповідно до потреб нової школи справжня система римського права
взагалі могла бути побудована тільки на підставі римського права, адже
правильне розуміння головних інститутів права дає лише римська правова
культура. Рецепійоване римське приватне право протягом тривалого часу діяло в
багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у
правосвідомості, цивільному законодавстві, науці і практиці цивільного права.
Рецепція
римського приватного права в нашій країні відома з X ст. Однак слід
зазначити, що в Україні не було прямої рецепції (тобто запозичення
законодавчих рішень), подібної до німецької або французької правових систем.
Вплив римського приватного права на законодавство України простежується
протягом X–XIX ст. Найдавнішою пам’яткою права Київської Русі є “Руська
правда”, чимало положень якої мають безсумнівну подібність із положеннями
римського приватного права в його візантійській інтерпретації, що свідчить
про рецепіювання деяких законів з візантійського законодавства. Більш
помітним та широким був вплив римського приватного права на законодавство
пізніших часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, які замінили
“Руську правду”. Литовські статути являли собою загальні кодекси Литовської
держави, до складу якої входила тоді Україна, їх джерелами були чинне
литовське законодавство та судова практика, положення римського, німецького
та польського права. За обставин, що склалися після приєднання у 1654 р.
України до Росії, визначаючи можливості рецепції римського приватного права,
треба зважати на ставлення до цього питання в Росії. Значну частину
радянського періоду історії наявність приватного права визнавалася державою
обмежено. Новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004
р., закріплює необхідні гарантії та основні принципи приватного права,
обмежуючи можливості втручання публічної влади у сферу приватного права. У римському праві вперше виникла та юридично
сформувалася думка про те, що для надання нормі права імперативної
(обов’язкової) сили слід дотримуватися певних процедур і дій. Таким чином
виникло вчення про джерела (форми) права, тобто спосіб виникнення й набуття
правилами поведінки обов’язкової сили і правової форми. Характерними особливостями цього вчення
стали: •
існування різних форм функціонування норм права; •
диференціація норм права юридичною силою та способом формування. В
юридичній науці джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає
спосіб, зовнішню форму втілення та закріплення юридичної норми. Юридична
норма — це виражене в джерелах права загальнообов’язкове правило поведінки,
яке існує як зразок, еталон можливої або належної поведінки, що охороняється
від порушення заходами державного примусу. Вперше термін “джерела права” ввів
у науковий обіг римський історик Тит Лівій, який єдиним джерелом усього
публічного і приватного права назвав Закони XII таблиць. Крім того, джерела
права в літературі застосовують як джерела пізнання права (звідки ми черпаємо
знання матеріалу, які визначають дані, що дозволяють визначити характер і
зміст права в різні епохи розвитку держави) — тексти законів, судові рішення,
записи звичаїв, виступи юристів, літописи, твори мистецтва, археологічні
розкопки, нумізматика тощо. Інституції
Юстиніана згадують два види джерел: 1)
закон та інші норми, які походять від державних органів і зафіксовані ними у
письмовій формі; 2)
норми, які складаються на практиці. Джерела
правоутворення Звичаї (mores). Будь-яке
суспільство для нормального існування потребує розумного регулювання. Це
досягається певними приписами (правилами поведінки), які виробляються
людським колективом (родом, племенем), тобто соціальними нормами. Цими
соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які утворюються
стихійно шляхом багаторазового повторення протягом тривалого часу. Наявність
загальноприйнятих стандартів поведінки обмежує свавілля окремих осіб і
забезпечує незалежність учасників правових відносин від випадкових обставин
(хитрість, фізична сила партнера), тобто ставить усіх в однакові умови. Для
свого визнання як обов’язкової вимоги (яка дає можливість судового захисту)
звичаї повинні були відповідати визначеним критеріям: 1)
мати тривалий характер (життя більше одного покоління); 2)
відображати одноманітну практику; 3)
втілювати розумну потребу в регулюванні життєвими обставинами. Виникнувши
у Римі, публічна влада за умови необхідності починає визнавати звичаї та їх
загальнообов’язковий характер, звичаї перетворюються на правові звичаї
(consuetudo). Норми звичаєвого права позначаються у римському праві
термінами: — usus (звичаєва практика); — mores morium (звичаї предків); —
comentarium pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців); —
comentarium praetoirum (звичаї, які склалися в практиці преторів). Царські
закони (Rex leges). Нормами
соціального регулювання в царський період були приписи, постанови царської
влади. З іменем царя Ромула пов’язують такі закони: 1) про
укладення шлюбу у формі релігійного обряду; 2) про
заборону вбивати дітей, які досягли трирічного віку, крім явних виродків; 3) про
заборону дружині залишати чоловіка. Закони. З
вигнанням царів (509 р. до н. е.) судова влада і право законодавчої
ініціативи переходять до двох вищих магістратів (консулів) і сенату. Закони
приймали лише зі згоди сенату, крім того, вони мали бути попередньо прийняті
на народних зборах — куріатних, центуріатних та трибутних. Давньоримський
юрист Гай стверджував: “Закон — це те, що народ наказав і постановив”. Закони
встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були
результатом взаємної згоди всіх громадян. Взаємна згода всіх громадян
виключає неінформованість (необізнаність) і необдуманість поведінки, причину
можливого відхилення від норм і нехтування інтересами інших. Закони
забезпечують визначеність права, виключають свавілля щодо громадян і
володарів. Незнання закону, знання якого передбачається, не вибачає особу,
яка порушила цей закон. Папініан
вказував: “Закон — це загальний припис, рішення досвідчених мужів,
запобігання злочинам, які здійснюються за незнанням або умисно, загальна
клятва республіки”. Закон поділявся на три частини: 1)
praescriptio (вступ) – ім’я ініціатора закону і голови народних зборів, день
і місце засідання народних зборів; 2) rogatio
— пропозиція магістру про зміст закону; 3)
sanctio (санкція) — заходи примусу, під які підпадали порушники закону. У
середині V ст. до н. е. на основі всіх звичаїв і законів у Римі були створені
Закони XII таблиць. У 451 р. до н. е. була призначена законодавча комісія з
10 мудрих мужів (desemvire), які розробили перші 10 таблиць, в 450 р. до н.
е. — дві останні. Вважається, що Закони XII таблиць є найдавнішою
кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Ці
закони мали велике значення в історії римського права періоду Республіки і їх
високо цінували римляни. На основі цих законів набуває подальшого розвитку
система національно-римських правових норм. Право
розвивалося двома шляхами: 1)
шляхом практичного тлумачення Законів XII таблиць; 2)
шляхом створення нового законодавства. Постанови народних зборів. Народні збори вважалися найважливішими
державними органами у Стародавньому Римі. Вони приймали чи скасовували
закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що
розглядала апеляції та протести на рішення судових органів. Народні збори
обирали всіх посадових осіб, у руках яких зосереджувалася виконавча влада.
Існувало три види народних зборів: куріатні, центуріатні, трибутні коміції. Найдавніша
форма народних зборів — куріатні коміції. Це — замкнуті об’єднання патриціїв.
Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V–IV ст. до н. е. були створені так
звані центуріатні коміції, в яких брали участь і патриції, і плебеї.
Плебейська частина римського народу проводила свої збори на територіальних
округах — трибах. Рішення трибутних плебейських коміцій отримали назву
plebescitum і були обов’язковими і для патриціїв. Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в
період Республіки були едикти магістратів, передусім преторів. Посада претора
було введена в 366 р. до н. е. Головним завданням преторів було здійснення
правосуддя. З 247 р. до н. е. поруч з претором для провадження справ між
римськими громадянами обирався претор для ведення справ між римськими
громадянами і чужоземцями (перегринами). Перший претор називався міським,
другий — перегринським. Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував
едикт. Термін “едикт” походить від слова dico — говорити і первісно означав
усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Але
згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував
суть своєї діяльності. Зокрема претор визначав, у яких саме випадках він
даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм
цивільного права. Враховуючи те, що посади преторів були виборними, такий
едикт, по суті, відігравав роль своєрідної передвиборної програми.
Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши
едикти своїх попередників. Ті едикти, які підтримувало римське суспільство і
виявлялися придатними для захисту нововиниклих відносин, використовувались у
новому едикті. Отже,
кожний новообраний претор приймав свій едикт, який був не тільки наслідком
творчості його автора, а й колективною роботою багатьох попередників, яка
вбирала у себе їх практичний досвід. Преторські едикти спочатку мали на меті
лише надавати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнювати його
прогалини. Але потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та
правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові
відносини, які склалися під тиском нових соціально-економічних умов, що
змусило преторів зробити рішучий крок щодо приведення правових норм у
відповідність до потреб життя. Саме завдяки преторській діяльності римлянам
вдалося досягти неперевершеного вдосконалення правової культури. Едикти
преторів були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала
назву преторського права. В 131 р. н. е. римський юрист Сальвій Юліан за
дорученням імператора Адріана кодифікував усі преторські едикти, що мали
значення для того часу, в єдиний “Вічний едикт” (Edictum perpetum).
Кодифікація преторських едиктів — перша велика кодифікація після Законів XII
таблиць. Постанови сенату. У період Республіки римський сенат
отримав право видавати постанови під назвою сенатус-консульти (senatus
consulta). У період принципату, коли значення народних зборів зменшувалось, а
сенату — зростало, постанови сенату перетворилися на основну форму
законодавства. Вони замінили закони, які приймали народні збори. Сенат при
цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише
оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право
проголошувати свою волю у формі усних або письмових промов у сенаті. В
сенат-консультах нерідко давали лише загальні принципові положення, які
претори повинні були відобразити в едиктах. Діяльність юристів. У традиції римського суспільства
юриспруденція була одним з найбільш поважних та благородних видів діяльності.
Одне із прислів’їв-максим римського юридичного побуту проголошувало, що
знатній та благородній людині осудно не знати права в середовищі, в якому
вона живе. Юридичні знання розглядалися як щось священне (від традиції
жерців). Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали
глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних
правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим
нормам потрібного змісту, необхідного спрямування і цим самим фактично
створювали нові норми. Завдяки авторитету юристів та під впливом їхніх
консультацій такі тлумачення набували загальнообов’язкового характеру. В III
ст. до н. е. почалося формування юриспруденції як самостійного і впливового
джерела права. Тіберій Корунканій, консул (280 р. до н. е.) з плебеїв, уперше
почав індивідуально від свого імені давати консультації населенню. Секст Елій
Пета, світський консул (198 р. до н. е.), уперше письмово прокоментував
Закони XII таблиць. Розвитку
юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники: 1)
суворий формалізм цивільного права вимагав появи особливих спеціалістів, за
порадами до яких могли б звертатися громадяни при укладенні ними різних угод;
2)
система побудови римської магістратури і римського суду — для виконання
обов’язків претора, квестора, цензора, едила та інших вимагалося знання
права; 3)
весь лад римського життя вимагав загального знайомства всіх і кожного з
елементарними положеннями права. Таким
чином, не має нічого дивного в тому, що юридична освіта стає обов’язковою
частиною загальної освіти. Римський юрист Цицерон зазначав, що Закони XII
таблиць заучувалися хлопчиками напам’ять. У цілому сформувалося кілька видів
правотворчої діяльності юристів. Перша
— cavere — вироблення рекомендаційно-зобов’язальних формул угод, а також дії
щодо реалізації спадкових прав; в епоху рецепції з цього виду сформується
нотаріальна функція юридичної практики. Друга
— respondere — відповіді на запитання приватних і службових осіб, тобто
надання консультацій. Це був найважливіший вид діяльності, тому що не всі
юристи мали право jus respondendi (обов’язково-рекомендаційні консультації з
тлумачення права). Третій вид — agere — полягав у складанні судових формул,
які висловлювали сутність позову, а також поради стосовно процесуального
ведення справ. У
римській юриспруденції утворилися дві своєрідні наукові школи: сабініанці
(названі на честь правознавця І ст. Сабіна) та прокуліанці (названі на честь
його сучасника Прокла). Погляди цих двох юридичних шкіл були настільки
різними, що в юридичній практиці наказували враховувати до певного часу
подвійне тлумачення правових положень. Із кінця III ст. н. е. творча
діяльність юристів була послаблена. У 426
р. був прийнятий закон “Про цитування юристів”, згідно з яким в основу
судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая,
Модестина і тих юристів, на кого вони посилались у своїх творах.
Імператорські конституції. З оформленням у державній політичній структурі
єдиновладної верховної влади (III ст.) єдиним джерелом права стали постанови
(constitutiones) імператора. Постанови мали кілька різновидів, які суттєво
відрізнялися не тільки формально, а й змістовно. 1.
Едикти (edictum) — загальні розпорядження, які були обов’язковими і для
службових осіб, і для населення. Едикти діяли в сфері публічного та
приватного права. 2.
Декрети (dicretum) — імператорські рішення з конкретних судових справ. 3.
Мандати (mandatum) — інструкції посадовим особам (чиновникам, правителям
провінцій) щодо правозастосування. 4.
Рескрипти (rescriptum) — письмові відповіді на запитання приватних або
посадових осіб з приводу правових питань. Наявність
великої кількості імператорських конституцій була незручною для користування.
Виникла необхідність систематизації нормативно-правового матеріалу. 295
року був виданий перший приватний Кодекс Грегоріана, який містив
імператорські конституції від імператора Адріана (II ст.) до кінця III ст. На
початку IV ст. (між 314 і 324 pp.) була здійснена друга приватна кодифікація
юристом Гермогеніаном. У 424 р. імператор Феодосій II (402 — 450 pp.) для
складання кодексу призначив комісію з 9 осіб. Кодекс був виданий у 438 р. і
мав назву Кодекс Феодосія. Імператорські конституції в кодексі доповнювалися
творами римських юристів. Кодифікація імператора Юстиніана. У першій половині VI ст. у Східній
Римській імперії була здійснена систематизація римського права. Вона була
продиктована змінами, які відбулись у суспільноекономічному і політичному
житті суспільства та держави. Право Риму вже не відповідало умовам Візантії.
Необхідність систематизації диктувалася також правовими аспектами: треба було
зібрати разом усі юридичні тексти, прибрати застарілі норми, усунути
суперечності у правових приписах та надати їм однакової форми. Із цією метою
імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527 — 565 pp.) у 528 р.
заснував комісію у складі 10 осіб на чолі з магістратом Трибоніаном та
константинопольським професором права Теофілом з метою систематизації імператорських
конституцій. У квітні 529 р. Кодекс Юстиніана набрав чинності, і всі
конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. Одночасно з
роботою щодо кодифікації імператорських конституцій проводилася робота з
кодифікації творів юристів. Комісії було надане право змінювати та редагувати
тексти оригінальних творів, робити власні доповнення і давати коментарі,
навіть вилучати застарілі положення. У грудні 533 р. кодифікація творів
класиків юриспруденції була завершена і цей великий звіт дістав назву Дигести
Юстиніана (або Пандексти — від грецького “всеохоплюючий”). Це був збірник
уривків з двох тисяч творів 39 найвідоміших римських юристів. Усі цитати
розподілені в 50 книгах, книги поділялися на титули, титули — на фрагменти,
великі за обсягом фрагменти — на параграфи. Під
загальним керівництвом Трибоніана професори Теофіл і Доротей для навчальних
цілей уклали елементарний підручник цивільного права, який почали називати
Інституції Юстиніана. У збірнику викладалися основні положення про осіб,
речі, форми процесу. Інституції вступили в дію у листопаді 533 р. Кодекс,
виданий у 529 p., багато в чому вже застарів, щоб узгодити з новими частинами
Юстиніанівського зводу, комісія його переробила, і в листопаді 534 р. Кодекс
було опубліковано в новій редакції. Імператорські конституції, прийняті після
роботи комісії (534 — 565 pp.), становили четверту частину кодифікації
Юстиніана і мали назву Новел. Усі названі частини кодифікації Юстиніана з XVI
ст. у видавництві Деонісія Готофреда отримали загальну назву, яка
зберігається донині, Corpus juris civilis — Звід цивільного права. |
|||
|
|
Попередня тема |
||
