Київський професійно-педагогічний коледж імені Антона Макаренка
	Основи римського приватного права Електронний підручник
Головна Теоретичні відомості Семінари Самостійна робота Додатки Глосарій Список використаних джерел Укладач	Тема 8 Зобов`язання види договорів, з деліктів. Квазіделікти
	1. Зобо’язання ніби з договорів. 2. Деліктні зобов`язання. 3. Зобов’язання ніби з деліктів. Квазіделікти. 1. Зобо’язання ніби з договорів. Зобов’язання ніби з договорів (quasi ex contractu) виникали не з контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якоїнебудь особи, але за своїм характером і змістом ці відносини схожі з договорами. Характерною особливістю таких зобов’язань є одержання певної винагороди однією стороною за волевиявленням і за рахунок іншої, але без наміру обдарувати першу сторону. Зобов’язаннями ніби з договорів римське право вважало дві категорії зобов’язань: 1) зобов’язання з ведення чужих справ без доручення; 2) зобов’язання з безпідставного збагачення. Останню охоплювало три різновиди зобов’язань, що виникали: • із помилкового платежу незаборгованого; • з факту майнового надання з певною метою, яка не здійснилась; • з повернення недобросовісно одержаного. Negotiorum gestio (тобто ведення чужих справ без доручення) існувало в тих випадках, коли одна особа (gestor) вела справи іншої (daminus) без винагороди, не будучи зобов’язаною до цього ні за дорученням, ні за посадою, наприклад, піклування про речі іншого або оплата боргів відсутнього. В цьому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення (mandatum), причому необхідно, щоб справа для гестора була чужою. Ведення чужих справ без доручення завжди пов’язана з обов’язками для гестора, інколи — для господаря; gestor повинен був довести до кінця почату справу, подати господареві звіт, передати все, що є в нього на руках, і нести відповідальність за легку вину, а інколи і за випадок. Проти negotiorum гестора господар для здійснення своїх вимог мав позов (actіo negotiorum gestorum directa). Господар мав повернути гестору всі обґрунтовані витрати з процентами і звільнити його від прийнятих ним на себе зобов’язань за умови, якщо гестор: 1) вів справу з наміром зобов’язати господаря; 2) не діяв проти заборони господаря; 3) діяв в інтересах господаря і за його рахунок. За наявності цих умов гестор мав проти господаря право на позов — actio negotiorum gestorum contraria. Траплялись випадки, коли якась особа збагачувалася за рахунок іншої без будь-якої підстави. Ознаками такого збагачення були збагачення однієї особи за рахунок іншої і безпідставність такого збагачення. Безпідставне збагачення особи за рахунок іншої давало право на позов (actio in personam) про повернення одержаного. Позови ці називалися condictiones і були систематизовані Юстиніаном. Condiclio indebiti, тобто виплата удаваного боргу. Мета цього позову — відновлення попередніх відносин між вірителем і удаваним боржником. Для подання вимоги за цим позовом необхідними були: 1) відсутність боргу; 2) помилка обох сторін: хто свідомо приймає плату, той здійснює крадіжку; 3) здійснення платежу. Condictio ob causam datorum, тобто хто-небудь передає майно іншій особі, розраховуючи на майбутню подію, але остання не настає (наприклад, видача приданого у зв’язку з майбутнім шлюбом, але шлюб не відбувається). Подання позову було можливим за таких умов: 1) майбутньої чесної події (causa futura honesta); 2) дійсної передачі в надії, що ця подія настане; 3) відсутність події ті її наслідки. Condictio ob turpem causam. Позов цей пред’являвся тоді, коли хто-небудь передавав що-небудь іншому з метою, що суперечила моралі: наприклад, давання кому-небудь хабара; порочні мотиви давання хабара могли мати місце і з боку того, хто давав, і з боку того, хто брав, не вимагалось ні настання, ні ненастання цієї обставини. Condictio ob iniustam causam. Позов цей пред’являвся в тих випадках, коли збагачення сталося від делікту або угоди, яка не дозволена законом. Наприклад, хто-небудь дає гроші в позику з вимогою за користування лихварськими процентами, дарування між подружжям, правочини, які вчинені під загрозою, тощо. Condictio sine causa. Позов цей подається, на думку класичних юристів, у всіх випадках безпідставного збагачення. Випадки застосування цього позову Юстиніан виокремив в окрему групу: 1) придбання з самого початку було безпідставним (наприклад, збагачення шляхом відчуження чужої речі); 2) придбання згодом стало безпідставним (наприклад, хто-небудь одержував винагороду за крадену річ, яку згодом йому було повернено). 2. Деліктні зобов’язання. Деліктні зобов’язання (ex delicto) виникали з цивільних правопорушень. На відміну від зобов’язань ніби з договорів, в основу яких переважно покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов’язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії. Цей вид зобов’язань сформувався ще в Законі XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, що приватне правопорушення породжує обов’язок порушника сплати потерпілому збитки. Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину, вважалася неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправні дії (наприклад, крадіжка, дія, що призвела до каліцтва). Приватний делікт має такі дві ознаки: 1) наявність закону, який що-небудь забороняє або наказує під страхом покарання; 2) умисне порушення закону (dolus) або з необережності (сиlра). У потерпілого до правопорушника виникало право вимагати шляхом пред’явлення позову відшкодування заподіяних йому збитків (actio rei persecutoriae) або сплати штрафу (actiones poenales), винагороди за збитки і штрафу (actiones mixtae), тобто змішані позови. Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалися і мали наслідком відповідальність тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: особиста образа, крадіжка, неправомірне знищення або пошкодження чужого майна, грабіж. Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу: 1) фактична шкода, що заподіяна протиправними діями однієї особи іншій; 2) винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду; 3) визнання законом зазначеної протиправної дії як приватноправового делікту. Особиста образа (injuria). Цим терміном позначалася будь-яка неправомірна дія, все, що чинилося не за правом — omne quod non jure fit. Термін мав і вузьке значення — особиста образа. Вже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок людського тіла), а також інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів). Injuria — образа, навмисна зневага до будь-якої особи. В поняття injuria входило не тільки нанесення образи особі шляхом наклепу, пасквіля, лайки, а і будь-яке заподіяння тілесних ушкоджень аж до вбивства. Образи можна завдати словами і діями. Ображена особа за правом Юстиніана могла подати позов (actio aestimatoria) про грошову винагороду за своєю власною оцінкою; судді надавалося право зменшити позовну суму. Як виключно особисте право такий позов не успадковувався ні активною, ні пасивною стороною. Преторська практика істотно розширила поняття особистої образи, залучивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні категорії. Однак претори практикували певні розмірів штрафів на свій розсуд залежно від характеру особистої образи. Так, до поняття особистої образи належала не тільки будь-яка образа дією, а й будь-яке образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність. Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходили до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імператорське законодавство закріпило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановилося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винагороди за нанесення образи чи кримінального переслідування. Крадіжка (furtum) — будь-яке протизаконне привласнення чужої речі з наміром одержати користь. За правом Юстиніана крадіжка викликає два позови: відшкодування збитків (condictio furtiva), сплата штрафу і ганьблення обвинуваченого (actio furti). Проте термін furtum не збігається із сучасним поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало як крадіжку в точному значенні цього слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привласнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, а і користування або володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum як більш широке порівняно з сучасною крадіжкою охоплювало ряд посягань на чуже майно. На відміну від особистої образи, об’єктом крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло зазначав, що крадіжкою є привласнення собі або самої речі, або навіть користування нею, або володіння, що має намір створити для себе певні вигоди. Отже, необхідним елементом крадіжки було створення майнової вигоди за допомогою протиправного впливу на чужу річ, тобто animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним способом і проти волі власника. Тому римські юристи до furtum зараховували не тільки таємне розкрадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого господаря. З факту крадіжки виникало два зобов’язання. Перше, на підставі кондикції із крадіжки, за якою злодій засуджувався до повернення речі з усім її приростом; друге, на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким злодій, спійманий на місці злочину, засуджувався до сплати штрафу в розмірі чотириразової вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, — до її двократної вартості. Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна (damnum injuria datum). Відповідальність за damnum injuria datum (підпал, убивство тварини чи раба) була менш суворою — компенсація потерпілому за найвищою ціною на аналогічну річ, або у разі впертої відмови від здійснення такої компенсації — стягнення силою подвійної суми у неоскаржуваному порядку. Грабіж (raріnа) — насильне відібрання речі. Шляхом особливого позову actio vi bonorum raptorum потерпілий міг вимагати винагороду за збитки в чотириразовому розмірі. За римським правом (jus civile) грабіж вважався насильною крадіжкою і до нього застосовували ті самі положення, що й до крадіжки. 3. Зобов’язання ніби з деліктів. Квазіделікти. Під зобов’язанням ніби з деліктів (obligationes quasi ex delictio) розуміли такі недозволені дії, які, не будучи деліктами, все ж породжували подібні до деліктів зобов’язання, тобто стягнення штрафу, винагороди за заподіяні збитки або те й інше разом. Відповідальність судді за винесення несправедливого вироку. Умисне неправильне або недбайливе вирішення судової справи чи встановлення нового незаконного правила, а також порушення інших суддівських обов’язків визнавалося неправомірною дією — нібито деліктом і несло майнову відповідальність. Суддя, який виніс явно несправедливий вирок або не з’явився в призначений день для розгляду справи, був зобов’язаний відшкодувати заподіяну його неправомірними діями шкоду потерпілій стороні. В разі умисних дій (dolus) суддя відшкодовував усю суму закладеного позову, а за наявності вини — штраф, що призначався судом. Встановлювалася відповідальність господарів житлових будинків за викинуте або вилите. Господар чи інший житель житлового приміщення, з якого було щось викинуто чи вилито на дорогу, площу або тротуар, де звичайно ходять або їздять люди, відповідали за заподіяну шкоду. Не мало значення, ким була особа, яка викинула або вилила щось — власником будинку чи наймачем, володільцем чи утримувачем. Проте той, хто тимчасово перебував у будинку, відповідальності не ніс. Мешканці, що проживали разом, несли солідарну відповідальність. Позов, що випливав з такого недозволеного вчинку, не був деліктним, оскільки відповідальність за ним наставала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, проте він наближався до деліктного. Цей позов був введений преторським едиктом для забезпечення безпеки руху на вулицях та в інших громадських місцях міста. Його застосовували й у випадках, коли що-небудь викидали або виливали з інших приміщень або споруд, наприклад, з воза, корабля, хліва, якщо в місці, куди викинуте чи вилите потрапило, були люди. Відповідальність наставала в розмірі подвійної суми заподіяної шкоди. Заподіювач шкоди звільнявся від відповідальності тільки в разі непереборної сили. Небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивішене, що могло впасти на людей; недбало прикріплена вивіска, небезпечно виставлені на вікні вазони, підвішені на стіні будинку предмети, виставлені або підвішені на балконах речі, знесене вітром або за будь-яких інших причин зірване зі свого місця, — все це могло впасти на перехожих і завдати їм певної шкоди. Будь-яка особа, яка помітила подібне, могла подати позов до господаря будинку, в якого що-небудь підвишено або виставлено, про сплату штрафу в розмірі 10 тисяч сестерцій і вимогою усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини і наявності шкоди. Неправомірні дії працівників готелів, заїжджих дворів і кораблів, які завдали шкоди майну мешканців і пасажирів, в цьому разі несли відповідальність господарі, які зобов’язані були відшкодувати заподіяні працівниками збитки в подвійному розмірі. Отже, мешканці і пасажири мали достатньо дійовий правовий захист своїх інтересів проти господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів у разі заподіяння їм будь-яких збитків. У разі зникнення зданих на зберігання речей мешканці, пасажири могли заявити кондикційний позов до господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів. За шкоду, заподіяну працівниками господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів, мешканцям і пасажирам потерпілі могли подати квазіделіктний позов безпосередньо до тих, хто вчинив шкоду, а в разі їх неплатоспроможності — до їхніх господарів. У разі коли шкоду було заподіяно рабом або твариною, чужому майну або особі, то наставала квазіделіктна відповідальність їхнього господаря виною власника раба чи тварини, що заподіяли шкоду, вважалася відсутність належного нагляду за тваринами і рабами. Власник раба чи тварини, що заподіяли шкоду, був зобов’язаний відшкодувати її або за ноксальним позовом видати тварину чи раба.
	Попередня тема	На початок	Наступна тема