Київський професійно-педагогічний коледж
|
|||
|
|
Основи римського приватного права Електронний
підручник |
||
|
Додатки |
Тема
9. Спадкове право |
||
|
Спадкове право — це сукупність правових
норм, які регулюють порядок переходу майнових прав і обов’язків померлої
особи до її правонаступників. У системі римського приватного права спадкове
право тісно пов’язане з усіма видами майнових прав. Після смерті особи
найчастіше залишається її майно, яке є об’єктом переходу за спадщиною до
інших осіб. Римські
юристи вважали, що помирає власник, але його власність залишається; помирає
боржник, але не борг. У римському спадковому праві склався цілий комплекс
правових приписів, які регулювали перехід майна власника після його смерті до
інших осіб. До них належали такі категорії та положення, як спадкування,
спадщина, спадкодавець, спадкоємець, універсальне та сингулярне наступництво,
відкриття та набуття спадщини, легати, фідеїкоміси та ін. Спадкування
(hereditos) — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під
майном прийнято розуміти сукупність прав і обов’язків померлого. Отже,
до складу спадщини належать як права, так і обов’язки, актив і пасив, наявне
майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід
майна чи майнових прав і обов’язків, що належали певній особі, можливий лише
після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває. Спадщина
(hereditas) — це сукупність прав і обов’язків померлого, яка визначається на
момент смерті спадкодавця. Спадкодавець (defunctus) — особа, після смерті
якої залишилося майно. Спадкодавцем може бути лише фізична особа. Юридична
особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права
спадкування в неї не настає. Спадкоємець (heres) — особа, до якої переходить
у встановленому порядку майно померлого. Спадкоємцем може бути як фізична,
так і юридична особа. Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб
можливий за однією із двох правових підстав — за заповітом або за законом.
Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за
законом: nemo pro parte testatus, pro pane intestatus decederepotest — не
може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в іншій
— за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще у Законах
XII таблиць і зберігся в праві Юстиніана. Водночас наступництво у правах і
обов’язках померлого могло бути двояким за характером — універсальним або
сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права
та обов’язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було погодитися на
наступництво лише в правах, відмовившись від обов’язків (боргів), чи покласти
на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому
спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи,
вирішуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали,
що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.
Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося
і сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили
лише права спадкодавця, не обтяжені обов’язками. Проте наступництво в правах
і обов’язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно
власника ставала ніби не захищеною, відкритою, яка нікому не належала. Тому
смерть спадкодавця дістала назву “відкриття спадщини”. Часом відкриття
спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому у
спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для
набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені
законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли
мати право на набуття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до
спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини
або на відмову від неї. Набувати спадщину могли: римські громадяни і юридичні
особи. Юридичними особами були общини, церква та благодійні заклади. Деякі
особи не користувалися повною правоздатністю спадкоємства (in capacitas). За
правом Юстиніана неодружені (celibes) не могли нічого набувати за заповітом,
хоч вони й могли бути законними спадкоємцями. Бездітні (orbi) за заповітом
могли набувати тільки половину спадщини. Не могли набувати спадщину особи,
негідні стосовно спадкодавця; в цьому разі спадщина переходила общині або
церкві. З моменту відкриття спадщини до прийняття її міг пройти певний
проміжок часу. У такому невизначеному стані спадщина називалася лежачою
(hereditas iacens). У давньому праві лежача спадщина нікому не належала і
могла шляхом володіння за давністю бути придбаною у власність після
закінчення року. Таке придбання не вважалося спадщиною. У праві Юстиніана
набуття спадщини шляхом володіння за давністю не допускалося. Існувало
положення, що особа спадкодавця продовжувала існувати в спадщині і була
господарем речей. З прийняттям спадщини це положення припинялося. В ході
історичного розвитку спадкового права можна простежити чотири етапи: спадкове
право за jus civile, преторське право (bonorum possessio), імператорське
законодавство до Юстиніана і реформа імператора Юстиніана. В епоху Законів
XII таблиць зароджується поняття необмеженої квіритської власності. Принцип
свободи заповітів веде боротьбу з пережитками сімейної, агнатської власності.
Кровна спорідненість не дає права на спадкування. Преторське право відображає
розпад старої сім’ї і послідовне витіснення агнатського споріднення кровним
спорідненням. Вперше права спадкування набувають кровні родичі й один з
подружжя, що пережив іншого. За імператорським законодавством до Юстиніана
право приватної власності досягає свого найвищого розвитку. Відбувається
узагальнення та закріплення основних засад преторської системи спадкування.
За законодавством Юстиніана в його новелах проводиться широка реформа
спадкового права. Кровне споріднення остаточно витісняє споріднення
агнатське. Спадкування за законом (ab intestatio)
виникло раніше спадкування за заповітом, але, згідно із Законом XII таблиць,
відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту: si
intestatus moritur, тобто коли хтось помре без заповіту. Спадкування за jus
civile визначалося положенням Законів XII таблиць, згідно з яким розрізняли
три класи спадкоємців: I — sui або sui heredes, тобто свої спадкоємці, до
яких належали підвладні діти, внуки, правнуки по чоловічій лінії, дружина
(сun mаnu), а також усиновлені; внуки визнавались спадкоємцями лише в тому
разі, коли помирав батько; всі вони діставали частку свого батька; II —
найближчі агнати (agnatiproximi), наприклад, брати, сестри. Вони закликались,
якщо не було sui heredes (своїх спадкоємців); III — найближчі родичі
(gentilesproximi), вони закликались, якщо не було агнатів. Законний
спадкоємець закликався до спадкування один раз, тому якщо найближчий
спадкоємець відмовлявся, то спадщина ставала виморочною. Спадкування
за bonorum possessio. За преторським едиктом встановлювалося чотири класи
спадкоємців, які закликались у такому порядку: I — unde liberi. В цьому класі
поряд з підвладними дітьми спадкоємцями визнавалися і діти емансиповані;
поряд з агнатами успадковують і когнати, тобто успадковують всі діти взагалі.
II — unde legitimi. В цьому класі до спадщини закликалися ще раз sui heredes,
а за їх відсутності — агнати і родичі; III — unde cognati. Закликалися всі
кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно; IV — unde vir
aufuxor, тобто один з подружжя, що пережив іншого, за умови повної
відсутності родичів, зазначених у перших трьох класах або у разі їх відмови
від спадщини. Претором було введено successio ordinum (наступність класів),
тобто якщо найближчий спадкоємець відмовлявся від прийняття спадщини, то
закликався з сім’ї наступний, і спадщина не ставала виморочною. Суть bonorum possession полягала в тому, що
претор, не чекаючи остаточного з’ясування питання, хто в цьому випадку був
справжнім спадкоємцем, давав цим особам введення в володіння шляхом надання
особливого інтердикту — interdictum quorum bonorum. Введення у володіння
іноді давалося тимчасово, до прибуття справжнього спадкоємця; в інших
випадках володіння давалось остаточно і невід’ємно; таким остаточними
власниками могли бути спадкоємці за законом — jus civile, а також сторонні
особи. В обох системах (в цивільній і преторській) закладена одна основа:
спадкоємці є універсальними наступниками спадкодавця; спадкування за
заповітом відіграє основну роль; за законом закликаються спадкоємці тільки в
тому випадку, коли немає заповіту. Основи преторського права дістали
перевагу; розвиток преторського права на противагу jus civile розширив вузькі
межі, виправив і пробив дорогу новому праву наступних віків. У праві
Юстиніана ми маємо тільки один порядок спадкування. Юстиніан реорганізував
право спадкоємства за новеллами. Було встановлено чотири класи спадкоємців,
які закликались у такому порядку: I — всі низхідні родичі померлого. Вони
(родичі дальших ступенів) закликалися разом з ближчими ступенями, якщо вибув
їх батько; низхідні одержували рівні частки спадщини. Діти раніше померлого
батька всі разом набували ту частку спадщини, яку він міг би одержати за
життя. II — висхідні родичі — батько, мати, дід, баба, а також повнорідні
брати й сестри та їх діти тощо. Якщо успадковували лише висхідні родичі, то
спадщина розподілялася порівну in linea, тобто одна половина — по
батьківській лінії, а друга — по материнській. Висхідні, брати і сестри,
успадковували порівну — in capita. Діти померлих братів і сестер за правом
представництва всі разом одержували частку померлого батька — in stirpes. III
— неповнорідні брати й сестри (єдинокровні і єдиноутробні), а також їх діти.
Спадщина розподілялася порівну — in capita. Діти померлого батька всі разом
успадковували його частку — in stirpes. IV — всі інші родичі. Найближчі
включають більш далеких без обмеження ступенів. Спадщина ділилася на рівні
частки — in capita. Отже,
за правом Юстиніана допускалася наступність класів і ступенів (successio
ordinum et graduum). Для спадкування подружжя зберегло силу преторське
bonorum possessio. Дружина, яка бідувала, одержувала 1/4 частину майна
померлого заможного чоловіка; за наявності трьох і більше дітей вона
одержувала рівну частку з дітьми — in capita, причому вона мала лише право
користування, а не право власності. Діти конкубінату та їх мати одержували
1/6 частину майна померлого батька, якщо не було законних дітей і дружини.
Останні два види спадкування називаються надзвичайним спадкуванням. Заповіт
(testamentum) — одностороннє формальне цивільноправове розпорядження особи на
випадок її смерті, яке містить призначення спадкоємця. Призначення спадкоємця
— найважливіша частина заповіту. Якщо спадкоємець не призначався, помер чи
відмовився від спадщини, заповіт втрачав силу. Крім призначення спадкоємця, у
заповіті могли бути розпорядження про майно, виховання дітей, призначення
опікуна тощо. Всі ці розпорядження були лише другорядними частинами, яких
заповіт міг і не мати. Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не
призначався, а були лише відписи, називалися кодицилами (codicillus) і були
зазвичай додатком до заповіту. В кодицилі могли бути і звернення до
спадкоємців за законом. Щоб
заповіт був дійсним, необхідна була наявність трьох умов: 1)
правоздатність спадкодавця здійснити заповіт — testamentifactio activa.
Правоздатними особами були лише римські громадяни і лише persona sui juris.
Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні, раби, перегрини, потерпілі
capitis deminutio, віровідступники і деякі єретики, неповнолітні (impuberes),
марнотратники, душевнохворі, за винятком світлих проміжків (lucida
intervalla), глухонімі від народження, тимчасово хворі, нездатні висловити
свою волю. 2)
форма заповіту. Спадкування за заповітом з’явилося пізніше, ніж спадкування
за законом. Але з давніх часів треба було вже додержувати певної форми.
Римський юрист Гай вказує, що стародавнє римське право знало два види
заповітів, які здійснювалися публічно: на народних зборах — testamentum
calatiis comitiis по куріях, під головуванням понтифікса (коміції скликали
для цієї мети двічі на рік — 24 березня і 24 травня); перед фронтом армії
(testamentum in procinktu), тобто перед тим же народом. В
обох випадках заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко
визначені слова. Через багато років після видання Законів XII таблиць
з’явився приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач
передавав все своє майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала
на себе обов’язок виконувати розпорядження заповідача. Ці
усні розпорядження називалися нункупаціями (nuncupationes) і приєднувалися до
манципації. Відносини між заповідачем і третьою особою засновувалися на
довір’ї і мали той же характер, що fіducia. Пізніше нункупації, в яких
детально викладались окремі положення, були замінені загальною формулою. Ці
усні розпорядження могли бути замінені письмовими, внаслідок чого основний зміст
переносився на них. Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове
розпорядження пред’являв familiae empor’y і свідкам, виголошуючи певні
урочисті слова, після чого воно підписувалося п’ятьма свідками, зв’язувалося
мотузками і опечатувалося. В праві Юстиніана за своєю формою заповіти
поділялися на публічні й приватні. Публічні
заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два
види: 1)судовий
заповіт (testamentum iudiciale). Заповідач приходив у суд і висловлював свою
волю, яку записували в протокол і зберігали в суді; 2)
testamentum principi oblatum. Заповідач у письмовій формі передавав свою волю
імператорові. Публічні заповіти виникли в імператорський період. Приватні
заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як
письмовими, так і усними. Для дійсності цих заповітів вимагалася: наявність
семи свідків, єдність місця і часу здійснення заповітного акту, тобто
заповітний акт не повинен перериватися і порушуватися якимись сторонніми
діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий
заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався
восьмий свідок. Окремим видами заповітів були: 1)
заповіт сліпих (потрібна була наявність восьми свідків); 2)
заповіт, складений у селі (потрібна була наявність п’яти свідків); 3)
солдатський заповіт (обмежень щодо форми не було); 4)
заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кімнатах із
заповідачем). Змістом
заповіту мало бути обов’язкове призначення спадкоємця; можна було призначити
кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного
спадкоємця, кожний із спадкоємців діставав рівну частку. Якщо хтось з
спадкоємців вибував, його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за
правом прирощення часток (jus асcrescendi). В тому випадку, коли призначений
спадкоємець з будь-якої причини не одержить спадщину, заповідач з метою
попередити спадкування за законом міг призначити іншого спадкоємця. Таке
умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією. Заповіт
міг вважатися недійсним: 1)
з самого початку, якщо в ньому відсутня одна з трьох умов: правоздатність до
здійснення заповітів, призначення спадкоємця і відповідна форма; 2)
пізніше: а)
внаслідок capitis deminutio; б)
якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж заповідач; в)
якщо заповіт буде знищений самим заповідачем шляхом заяви в суді або перед
трьома свідками; г)
якщо буде складений новий заповіт. Заповіт,
укладений суворо за вимогами закону, все ж міг бути скасований або частково
змінений до відкриття спадщини самим заповідачем. Він міг скласти новий
заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовував
раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному. |
|||
|
|
|||
