Київський професійно-педагогічний коледж імені Антона Макаренка
	ОСНОВИ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА Електронний підручник
Головна Теоретичні відомості Семінари Самостійна робота Додатки Глосарій Список використаних джерел Укладач	Тема 10. Перехід прав та обов’язків до спадкоємців
	1. Відкриття і прийняття спадщини. 2. Сингулярне наступництво. 1. Відкриття і прийняття спадщини. Спадкування — це наступництво у майнових правах і обов’язках спадкодавця. Воно мало дві стадії: відкриття і прийняття спадщини. Відкриття спадщини відбувається у момент смерті спадкодавця. У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії: 1) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що було правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву); 2) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх перебування, розміри вимог і боргів тощо; 3) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебувати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був певний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, зацікавлені в задоволенні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадкоємців дати відповідь, приймають вони спадщину чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. Цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором — до одного року. Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники). Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який свідчив про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Усі ці та інші дії свідчать про вступ в управління спадщиною. Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець не лише став наступником померлого в його правах і обов’язках, тобто власником активної частини спадщини, а й зобов’язаний сплатити борги спадкодавця. Право прийняття спадщини було суто особистим правом, яке не переходило до спадкоємців особи, закликаної до спадкування. Але в деяких випадках таким спадкоємцям давалося право прийняти спадщину, що відкрилася. Такий перехід у спадщину права закликання до спадкування називається трансмісією (transmissio). Можливі такі випадки трансмісії. 1. Transmissio ex capite in integrum restitutio, тобто якщо закликаний до спадкування спадкоємець не встиг прийняти спадщину і сам помер, то його спадкоємцям надавалася можливість вступити замість нього в права спадщини, що відкривалася. Таке право надавалося преторам за допомогою in integrum restitutio. 2. В імператорський період імператор Феодосій II (450 р. н. е.) постановив, що коли низхідний спадкоємець призначений спадкоємцем і за заповітом, то в разі його смерті до відкриття заповіту право на прийняття спадщини повинне перейти до його низхідних. 3. Юстиніан взагалі ввів трансмісію закликання на той випадок, якщо закликаний помре раніше закінчення річного строку з того моменту, коли йому стало відомо про відкриття для нього спадщини. Це право в межах зазначеного строку переходило до його спадкоємців (transmissio lustineanae). Траплялись випадки, коли закликаний до спадкування спадкоємець помирав до прийняття спадщини або відмовлявся від неї, причому у такого спадкоємця, що відпадав, не було своїх спадкоємців. Виникало питання: до кого повинна була перейти його частка спадщини? При спадкуванні за законом вважалося, що спадкоємця, який відпав, не існує, і його частка переходила до інших спадкоємців за законом. При відпаданні спадкоємця за заповітом збільшувались частки інших спадкоємців за заповітом, пропорційно їх частці, а за відсутності таких наставало спадкування за законом. Ці випадки збільшення частки спадкоємців називалися правом прирощення — jus accrescendi. Спадкоємцю для визнання його прав на спадкування і вимогу окремих об’єктів спадщини належав один загальний позов hereditas petitio actio in rem, що істотно відрізнявся від позовів цього роду. За своєю метою цей позов аналогічний віндикаційному позову, і право на нього належало будь-якому спадкоємцю. За цим позовом: 1) позивачем був спадкоємець, якому хтось не повертав чогось зі спадщини; 2) відповідачем був той, хто володів спадковими об’єктами, вважаючи себе спадкоємцем або власником; 3) пред’являючи позов, спадкоємець мав довести: а) що спадкодавець помер; б) що він є спадкоємцем за законом чи заповітом; в) що він прийняв спадщину, якщо прийняття спадщини повинно бути здійснене у певній формі і в певний строк; г) що відповідач утримує щось зі спадщини, заперечуючи його право і що відповідач підлягає відповідальності як фіктивний володілець — fictus possessor. За правилом senatus consultum luventianum (119 р. н. е.) про відповідальність бралися до уваги його добросовісність чи недобросовісність; момент подання позову відповідачеві. Недобросовісний відповідав за все, що він одержав або міг одержати, але не одержав через свою недбайливість чи умисно (dolus et culpa), за весь час. Добросовісний відповідав лише в межах свого збагачення. 2. Сингулярне наступництво. У римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов’язками. Це були так звані відписи. Відпис — це виділ із спадкової маси, який здійснювався не шляхом призначення спадкоємця, а шляхом вступу в якесь право чи зобов’язання померлого. У римському праві відпис мав дві форми: легату (legatum) і фідеїкомісу (fideicommissum). Легати існували в давньому праві, відзначалися строгим характером, властивим усім інститутам цивільного права, і надавали легатарію право на позов. Тому за характером позову розрізняли чотири види. 1. Legatum per vindicationem. За цією формою легату якась певна річ давалась певній особі: do — lego. Заповідач — власник речі, легатарій одержував право власності з моменту вступу спадкоємця у володіння спадщиною або з моменту відкриття спадщини. Якщо спадкоємець був sum (свій), він міг вимагати видати річ шляхом позову actio rei vindicatio, іменем якого названо, і сам легат. 2. Legatum per damnationem. За цією формою спадкоємець був зобов’язаний дати якусь річ легатарію — dare damnas esto. Спадкодавець міг відписати свою чи чужу річ, наприклад: спадкоємця свого зобов’язую купити будинок і передати легатарію. Легатарій мав проти спадкоємця тільки особистий позов — actio in personam. 3. Legatum perpraeceptionem. Спадкодавець відписував самому спадкоємцю якусь свою річ додатково до спадкової частки. Цей легат захищався позовом про поділ спадщини — actio familiae herciscundae. 4. Legatum sidnendi modo. Це — легат найпізнішого походження. За ним відписувалася річ, що належала спадкодавцеві або спадкоємцеві. Встановлення легатів супроводжувалося дуже формалізованою процедурою. Спадкодавець не міг вільно ані встановити, ані скасувати легату (наприклад, перед смертю) без дотримання складного обряду. Накладати легати можна було лише на спадкоємців за заповітом. Тому поруч з формальними легатами з’являються так звані фідеїкоміси — доручення совісті, їх можна було накладати без зайвого формалізму і до, і після складання заповіту. Фідеїкоміси могли накладатися і на спадкоємців за законом. Спочатку для спадкоємця фідеїкоміс був швидше зобов’язанням морального плану — спадкодавець звертався ніби до fides, тобто честі спадкоємця, але з часів Августа (27 p. до н. е. — 14 р. н. е.) він отримав захист закону. Так званий fideicomissum hereditas — універсальний фідеїкоміс використовувався з метою зобов’язати спадкоємця передати усе майно чи більшу його частку третій особі. Найчастіше в такому заповіті йшлося про імператора, про юридичні особи чи про церкву (оскільки юридичні особи згідно з нормами цивільного права були позбавлені можливості успадковувати майно фізичних осіб). Але, звісно, могло йтися і про фізичних осіб, до яких спадкодавець таким чином виявляв свою прихильність. Спадкоємцю залишалися самі лише борги. Зрозуміло, для нього це було невигідно. Єдиним виходом було відмовитися від спадщини, тоді третя особа також нічого не могла отримати. У І ст. н. е. (за іншими даними — у 40 р. до н. е.) було прийнято закон Фальцидія, за яким фідуціарний спадкоємець у разі прийняття спадщини отримував право на її четверту частину — quatra. У разі відмови від прийняття фідуціарної спадщини (наприклад, на знак протесту, аби фідеїкомісарій також нічого не отримав), його змушуютьтаки її прийняти за законом і виконати вимогу спадкодавця, але вже без виділення належної четвертої частки. У законодавстві Юстиніана (указ 529 р.) легати і фідеїкоміси були об’єднані за суттю і за формою: було встановлено, що будь-який легат чи фідеїкоміс створює для особи, на користь якої він встановлений, обов’язкову вимогу до спадкоємця, забезпечену законною іпотекою на спадкове майно. Інший указ Юстиніана 531 року остаточно підтвердив злиття легатів та фідеїкомісів.
	Попередня тема	На початок	Наступна тема